Читати книгу - "Спустошення"

Перше знайомство з Русичем викликало в мене іронічну посмішку, і я не сильно довіряв сказаному ним. Коли ми зустрілися вдруге, знову ж таки в Зоні, у мене мимоволі з’явилося відчуття, що наша зустріч невипадкова. Ми багато спілкувалися, і я, зм’якшившись, дозволив Павлові Сергійовичу вивалювати на мене всі свої найексцентричніші здогадки й конспірологічні прозріння.

«У мене єсть подозрєніє, що планета Зємля — єто тюрма. А ми — просто бройлери. Акумулятори. І у меня єсть очень мрачні тому подтвержденія».

Знаходив підтвердження своїх здогадок він, як правило, в уривках пісень, у другосортних книгах, у фільмах, що ставали для нього знаковими і супроводжували його своїми цитатами усе подальше життя.

«Я думав, Коельо зональщік, но Коельо не зональщік. Родрігес што-то чувствуєт. Кастанеда копал глубоко... Бутусов знаєт секрет. Геофізік Фурдуй... Академік Рибаков... Шилов. Шилов взяв свої ідеї в академіка Рибакова. Но Шилов не сталкер. Шилов сказочник. Коельо тоже сказочник».

Після нашої другої зустрічі він мене причарував просто як харизматична особистість. Я взяв у нього контакти і, коли осінню Сталкер повернувся до Києва, ми записали з ним передачу. Русич з’явився в несподівано елегантному амплуа — блідо-фіалкова сорочка, краватка, жилетка, все це сиділо на ньому трохи незугарно, було завеликим, зблизька було видно, що весь його одяг давно вже зношений. Ми зробили кілька записів із психологічними портретами політиків — наших і зарубіжних, говорили про Бучак і Зону, про його життя в печері. Після цього ми ще якийсь час зідзвонювались, і я навіть потрапив на один з його уроків із графології, що проходили в погано прогрітому класі середньої школи на околиці Києва. Після кількох занять я відчув, що більше не можу приходити в цю атмосферу, що вже виріс із того віку, аби швендяти по холодних школах на периферії Києва, і контакт із Русичем сам собою перервався, а потім, під час сварки з Інессою, я втратив телефон з усіма контактами. Щось вдалося відновити, Русичів номер — ні. Оказійне знайомство з таким екзотом як Русич, приємно освіжило мої стосунки зі світовим різноманіттям, однак я не хотів впускати ці, щиро кажучи, злиденні енергії, кудись далі — це вимагало надто великої жертви в моєму серці.

Хотілося не просто сісти і записати думки для Зони. Хотілося більше зрозуміти себе. Почати життя з нової сторінки. Почати жити його так, щоб життя нагадувало хорошу прозу — добре виписану, де підібрані зі смаком слова і вчинки, де є хороша композиція і яскравий лексичний ряд.

Я збираю себе за допомогою ручки і чистого аркуша. Я хочу створити в уяві те майбутнє, куди прагну потрапити. Взяти стерно у власні руки. Вибрати напрямок і підставити вітрила вітрові перемін. Я замислююсь, відриваючися від письма. Максимально щиро написати всі свої бажання. Гм, чи хочу я яхту? Схоже, що яхту я таки хочу.

Записуємо. Хочу яхту з білими вітрилами. Вона ідеально пасуватиме до моєї вілли на березі Середземного моря.

Так. Треба побільше деталей. Треба побачити собі своє майбутнє до найменших дрібниць. Що за вілла? Скільки поверхів? Автогараж — на скільки автомобілів? Старі чи нові моделі? Що за пейзаж навколо — рівнина, урвище, як я завжди мріяв, чи скелі? Сади плодові довкола будинку, чи засадити строго туями?

Який я в тій віллі — аристократ у строгому костюмі, грайливий багатенький бобо чи може, вкурений в зюзю філософ у шльопанцях і синьо-червоних окулярах для стимуляції лівої і правої півкуль мозку? Я сам чи в мене сім’я? Я маю там підприємства й офіси по цілому світові, мережу ресторанів в Америці, Європі й Азії, чи може, я занурююсь у глибинний предвічний спокій бездіяльності? На всі ці запитання мені треба знайти відповідь. На них — і ще на мільйон інших. Тому що я будую собі нове життя. Я думав, що я зайнятий, але ось чим я маю займатися насправді — глобальним проектуванням свого життя. Перед поїздкою на Зону я хочу спланувати собі все ретельно, щоб новий сценарій запустився як слід. Просто потрібно точно відшукати в серці те бажання, за котре дійсно я готовий боротись, віддати йому душу й серце. Те, що гріє.

Я пишу з захопленням, з ентузіазмом.

Мені хочеться рухатися туди, в бік справжності, в можливість вміщувати в себе все більші емоції. Жити на повну, дихати повними грудьми, відчувати до глибини серця розпуку, і втішатися так, щоб було чутно, як співають ангели. Я жадібний до життя, я хочу випити його до дна, я хочу прожити все те, що належить мені без огляду на те, погане воно буде чи хороше, смачне чи противне, мені хочеться це відчути, тому що мені хочеться відчувати життя — його живу, справжню пульсацію, відчувати себе його частинкою, бути в його лоні, як дитина в колисці, у вічній радості, в цілій мудрості, в повній безпеці.

* * *

У машину застрибнув Вадік.

— Привіт, чувак, — обійняв його Федір. — Погнали?

— Харе ом! — вигукнув той. — Анти-Зоні не пройти!

Вони проскочили містечко Українку, з наголосом на «а», бо назва її походила не від неньки-України а від дієслова «украсти»: попередня назва містечка — Злодіївка. Назви поселень, через які пролягає наш шлях, пестять слух: Старі Безрадичі, Плюти, Обухів, Трипілля, Халеп’я, Ржищів, Пії. А ще — Великі Прицьки, Півці, Онацьки, Липовий Ріг, Яблунівка, Грушів. Десь поруч є, хоч ми не проїжджаємо через них, та я пам’ятаю ці села з карти, Уляники, Кагарлик, Кип’ячка, Македони. Від одного переліку цих назв стає на душі спокійно й добре, наче я повертаюсь додому, у щось рідне й справжнє. Одразу за Трипіллям закінчуються багатоповерхівки, і ми їдемо практично порожньою трасою, мокрою від спеки, і за горбом відкривається новий пагорб, а разом із ним — новий вид, із густим, блакитно-білим небом, із рясними пасовищами, блискучими від високої трави, що вилягає хвилями. Простори пасовищ перемежовуються широкими смугами стиглої пшениці й кукурудзи, що вже стоїть, чекає на збір. А потім знову накочують пагорби, вкриті лісами, і Федору перехопило дух. Вони їхали з відкритими навстіж вікнами, і в салон вривався сильний, гарячий вітер.

Ми з Вадіком навіть не кажемо одне одному слова — він також дивиться на мене враженим,