Книги Українською Мовою » 💙 Сучасний любовний роман » Джекпот, Анна Харламова 📚 - Українською

Читати книгу - "Джекпот, Анна Харламова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Джекпот" автора Анна Харламова. Жанр книги: 💙 Сучасний любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 38
Перейти на сторінку:
Глава 17

*******     *******      *******     *******     *******

   Дмитро впевнено увійшов до закладу Ігоря, і так само впевнено підійшов до столика, де сиділи його двоє друзів. Одному із цих двох – він хотів врізати по пиці, але все, що він зробив, - то це нахилившись, запитав:
   — Що тобі треба було від Вікторії? — Упершись долонями об стіл, він спопеляв Лева поглядом.
   — А в чому проблема… я щось не зрозумів? — Нахабно запитав хлопець, спираючись спиною об м’який диван.
   — Все ти, добре розумієш! Це ти вчора приходив до Вікторії, і назвав її гарною. — Він не мав жодного сумніву, що це був його друг, який ходив на «розвідку». — Навіщо?
   — Мені треба було побачити, на кого я вказав пальцем… — Він знову зухвало усміхнувся. — Хотів побачити, кому ж так пощастило…
   Дмитро всівся поруч з Ігорем, і грюкнувши кулаком по дерев’яному столові, сказав:
   — Сумніваюсь, що їй пощастило, зустрівши мене… і тебе… А от мені – так.
   — Ого-о-о! Ти, що закохався?! Ніфіга собі! — Лев розреготався, і провівши долонями по губах, сміючись промовив: — Ну ти чувак, і даєш! Жесть! Очманіти! — Він подивився на Ігоря. — Ти чув це?!
   — Леве, заспокойся, інакше я тобі око підмалюю. — Застеріг його Дмитро.
   — Ну, то давай! Чого сидиш?! — Лев встав, і нахилився до Дмитра, який зробив теж саме.
   Ігор підвівся і розсунув їх руками, як тих півнів, які зустрілися на рингу.
   — Досить! Ви подуріли чи що?! — Ігор гримнув, а потім тихіше і з натягнутою усмішкою промовив: — Сідайте, не влаштовуйте тут цирк і не полохайте мені клієнтів.
   — Вибач, Ігорю. — Дмитро важко зітхнув.
   — Вибач. — Додав Лев.
   — Якщо бажаєте договорити тут, - прошу вести себе адекватно. — Ігор подивився то на одного, то на іншого друга.
   Лев знову впав на диван, не припиняючи дивуватись.
   Дмитро, сідаючи на м’яке сидіння, подивився на Лева.
   — Вона гарна дівчина, і я не хочу її ображати. Тому, прошу тебе Леве… давай по правилах завершимо парі. Ми дізнаємося, чи закохалась вона в мене, як і домовлялись… і у мене є ще на це час. — Дмитро уперся ліктями об стіл. — Якщо я програю Мазераті твоє… — Він важко зітхнув після своїх слів. Якщо він віддасть своє авто Леву, - це буде означати лише одне, - він програв і Вікторія його покинула… А у нього зовсім інакші плани.
   — Якщо я, - будиночок твій. — Лев узяв чашку до рук і ковтнув міцної, гарячої кави. Після вчорашньої ночі, - голова гуділа, немов там бджоли оселилися. — Тільки граємо чесно. Твої гроші,… твої золоті картки… не беруть участь – пам’ятаєш?
   — Пам’ятаю. — Сказав, як відрізав Дмитро.
   — Не хвилюйся Леве, - все під моїм контролем. — Усміхнувся Ігор та поплескав Дмитра по плечу.
   — Не зрозумів? — Лев вигнув дугою брову.
   — Він у мене працює офіціантом. — Він широко усміхнувся, коли Дмитро скинув обурливо його руку з плеча. — Йому ж треба було сказати дівчині, що він знайшов роботу, от і знайшов. У мене.
   Лев приснув голосним, розложистим сміхом, а потім заспокоївся на декілька секунд і знову засміявся.
   — Ти? Ти працюєш? — Лев не міг повірити власним вухам.
   — Це фальшива робота. Прикриття. — Пояснив він розсерджено і ображено. — Ігор – ти тріпло! А ти, — він подивився на Лева,  — псих – бракує лише гамівної сорочки.
   Хлопці заполонили сміхом простір.
   — До речі, ти чому вчора втік з клубу? — Поцікавився Лев.
   — Справи. — Відрізав Дмитро. — Я хотів тебе запитати…
   — Про що? — Лев потер скроні, які не давали спокою.
   — Можеш дати ключі від будиночка? Я хочу поїхати туди з Вікторією. — Чесно зізнався він, і додав: — Скажу, що це будинок Ігоря, який дозволив по старій дружбі провести у ньому вихідний.
   Лев замислився, і знову потер скроні.
   — Добре,… але – це лише один раз. І все.
   — Дякую. — Дмитро встав з диванчика.
   — Ти, що вже йдеш? — Здивувався Ігор.
   — Він приходив, щоб врізати мені… і щоб за будиночок запитати… — Він розреготався. — Вийшло з цього – лише одне. Місія виконана наполовину.
   — Закрийся, Леве… Бо ще не пізно виправити ситуацію. — Дмитро вигнув брову, натякаючи на те, що його слова можуть підтвердити дії.
   Лев заліз в кишеню і дістав ключі. Простягаючи їх Дмитру, він сказав:
   — Покажи їй, як це проводити ніч, - з такими, як ми.
   — Ну, ти і козел, Леве! — Він схопив його за лацкани фірмового піджака, і тихо промовив: — Я бажаю тобі пізнати,… як бути з такими дівчатами, як вона. — Відпустивши його, він сердито розгладив його лацкани, і тихо попередив: — Ні слова більше в такому тоні про неї. — Його очі палали. — Ти мій друг, - залишайся ним. — Усміхнувшись, він хитнув головою. — Дякую за ключі.
   — Ти влип, друже… Влип… — Засміявся Лев.
   — До зустрічі. — Мовив Дмитро, крокуючи до виходу.
   — Не забувай, у тебе сьогодні зміна. — Зареготав Ігор.
   Сміх Лева пролунав у спину Дмитра.
   Обертаючись, Дмитро вишкірився на усі тридцять два, і його палець здійнявся вверх, демонструючи жест, кому – куди слід піти.
  
                                                        *******

   Вікторія не могла і не хотіла думати ні про що інше, як про те, що відбувалося сьогодні вночі. Дмитро такий пристрасний, ніжний, уважний… Те, що він дарував їй, - було прекрасним.
   Вона усміхнулась і відчула, як у душі зростає сонце від згадки про його зізнання. Він кохає її… Кохає…
   Вікторія обернулась, і подивилась на годинник, який був позаду неї. Години так довго тяглися, що здавалося їх просто заморозив грудень місяць. Вона хотіла, як найшвидше опинитися вдома… в обіймах Дмитра… Вікторія відчула, як жар хвилею прокотився по її тілу і осів там, де він ще зранку пестив її своїми пальцями,… а потім оволодів нею, своїм єством. Вона приклала свої холодні долоні до розпашілих щічок. Засоромившись власних бажань, і згадок про неймовірні хвилини, вона крадькома усміхнулась, наче її застукали за цими діями.
   Ще годинка і я буду вдома… разом з тобою Дмитро…
  
                                                        *******

   Дмитро пів дня дзвонив і вишукував потрібні телефони, а коли з цими питаннями було вирішено, поїхав до будиночку, все там підготувати.
   Він тішився, що день пройшов так насичено, так продуктивно, і попри те, що він був виснажений – задоволенню не було меж. Він і не знав, що робити щось для когось, може бути так класно. Це нове відчуття, яке прийшло в його життя – йому дуже подобалося. Альтруїзм – гарна річ.
   Сидячи на кухні, та чекаючи на Вікторію, його душа бажала лише одного, як найшвидше її обійняти… притиснути до себе і палко поцілувати.
   Нарешті він почув клацання замком. Вона прийшла.
   — Привіт! Я вдома! — Веселий, дзвінкий голос пролунав у коридорі.
   Дмитро підвівся, і миттю опинився біля неї. Хапаючи її обличчя в свої долоні, він припав до її м’яких, піддатливих вуст.
   Поцілунок захопив їх у свій власний світ. Здавалося він тривав вічність, вони не могли полишити це неймовірне дійство, і коли нарешті відірвалися одне від одного, - розсміялися.
   — Привіт, моя Ягідко. — Усміхаючись та торкаючись її щічки, промовив він. — Я скучив.
   — Я помітила. — Засміялась Вікторія. — Ти голодний? — Розстібуючи куртку, запитала вона, не припиняючи усміхатись.
   — Так, дуже… — Його очі потемніли, як тільки він подумав про те, як буде її куштувати… повільно… довго… неквапливо…
   — Зараз… я швидко…
   Він допоміг їй роздягнути куртку. Повішавши її на гачок, він нахилився, щоб зняти її чобітки.
   — Тобі треба купити взуття. — Дивлячись на її холодні, геть не зимові чобітки, промовив Дмитро.
   — Ага… якось…
   Вона усміхнулась його діям. Це було так чуйно та мило. З нею, ще ніхто так не поводився.
   Дмитро підвівся, і подивившись їй у вічі, усміхнувся.
   — Дякую.
   — Прошу. — Він поцілував її у носик. — Звикай.
   — Це важко…
   — Звикай. Я завжди буду поруч. — Він нахилився вдруге, і поцілував її вуста.
   — Намагатимусь. — Усміхнувшись, вона промовила: — Я помию руки, і щось приготую.
   — Я говорив не про той голод, Ягідко моя… — Він майже заричав. Штани вже були затісними. — Дмитро торкнувся її щічки, яка почервоніла від його слів і натяків. — Я цілий день марив тобою… Марив тим, щоб нарешті опинитися з тобою у ліжку…
   — Дмитре… — Вона стиснула ніжки, відчуваючи, як все внизу палає. — І… я… думала про тебе… цілий день…
   Він задоволено усміхнувся, а потім ураз притиснув її до стіни. Цілуючи її шию,… вилиці,… губи, - він божеволів від її тихих зітхань.
   Вона цілувала його з такою жадібністю та пристрастю, що здавалося може вибухнути від неймовірних емоцій, які оживали поруч з ним.
   У двері хтось загамселив, порушивши їхні плани.
   — Ти, на когось чекаєш? — Здивовано запитав Дмитро.
   Вікторія похитала головою.
   — Ні.
   Дмитро взявся за дверну ручку і відчинив двері.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
{ touchstart', function (e) { Reader.stars.sendRating(e.target.value); }); });
1 ... 16 17 18 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джекпот, Анна Харламова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джекпот, Анна Харламова"