Читати книгу - "Скляні бджоли"

Допомога часто з'являється з неочікуваного боку, приходить від слабших. Так сталося й зі мною, коли я зустрівся з Терезою і вирішив поєднатися з нею. Моя зневіра просто розквітла, вона поширилася на все, спонукала відійти від ігор за владу. Сама влада почала здаватися мені беззмістовною суєтністю, даремно змарнованими зусиллями, втраченим часом. Я хотів викинути все це зі своєї пам'яті. Для мене стало очевидним, що одна єдина людина, яку розумієш до глибини душі й живеш нею, приносить нам більше скарбів, ніж будь-коли могли завоювати Цезар або Олександр. Саме там наше справжнє королівство, найбільша монархія, найкраща республіка. Там квітне наш сад і наше щастя.

Я відчував, як до мене повертається смак до простих, природних речей, до тих насолод, які завжди поруч. І треба ж було, що якраз тоді на мене накотилося минуле, ніби хвиля, що хапає й затягує плавця, який вже доплив був до острова! І треба ж було, щоб це сталося у такій потворній та агресивній формі! Чи було це розплатою за розтрачений у вирі часу розум? А може, погане почуття пояснювалося тим, що мій зір став гострішим?

7

Я сидів, дивився на дно струмка, попри який селянин вів борозну, і все це мене добряче пригнічувало. Поступово площа зораного ґрунту ставала все ширшою. Його результат був кращим за мій. Спогади не заволодівають нами в той спосіб, про який я оповідав. Ми встановлюємо між ними взаємозв'язки, рефлексуємо над ними. Впорядковуємо їх один за одним або один поряд з одним, чого немає, коли вони виринають з нашої свідомості. Тоді вони спалахують, як падучі зірки на внутрішньому обрії, — іноді місцевості, іноді імена, а іноді щось безформне. Мертві затісуються поміж живих, сни поєднуються з пережитим. Що то за знаки, й куди ми мандруємо вночі? Я бачив перед собою шляхетне обличчя Лоренца, який викинувся з вікна. Чи то часом не була наша спільна доля, наша спільна реальність? Одного чудового дня ми долетимо й розіб'ємося. Були часи, коли життя майже повністю присвячувалося підготовці до цієї миті, можливо, то були не такі безглузді часи, як тепер. Однак ми не обираємо час.

Раптом я здригнувся від ледь чутного звуку. Мабуть, хтось увійшов. Я підхопився й побачив перед собою літнього чоловіка, який роздивлявся мене. Напевне, він зайшов з кабінету, двері якого залишалися прочиненими. Я помітив кут великого столу, який, незважаючи на полудень, був освітлений настільною лампою. Весь стіл був завалений списаними й друкованими аркушами та розгорнутими книжками.

Незнайомець був старий і невисокий, але коли я подумки це зауважив, відразу збагнув, що цей опис ні про що не каже. Він справді був незнайомим? І чи справді він був старим та невисоким? Уже в літах, це точно, адже з-під зеленого козирка, який він носив для захисту очей, виднілося сиве волосся. Та й певні риси його обличчя вочевидь були сформовані довгим життям. Подібне можна запримітити у видатних акторів, які є втіленням духу своєї епохи. Проте якщо в останньому випадку доля працює над формуванням та привласненням, так би мовити, оболонки, то тут змін зазнала серцевина. Переді мною був не актор.

Визначення віку було другорядним, адже дух не знає такого поняття. Цей старий був більше готовий до ризику, байдуже — фізичного, морального чи духовного, аніж численні молодики, він був здатний краще з ним упоратися, оскільки в ньому поєднувалися влада й розсудливість, набута кмітливість і природжена гідність. Якою була його гербова тварина? Лис, лев, один з великих хижих птахів? Я подумав про одну з химер, що гніздяться на наших соборах й посмішкою всевидця позирають згори на місто.

Подібно до того, як він здавався старим і не старим, він був низьким на зріст і водночас не таким уже й низьким; його особистість затіняла ці враження. За своє життя мені довелося зустрічатися з деякими видатними людьми — я маю на увазі таких, які мають справу з найприхованішими коліщатами нашого суспільного механізму, розташованими зовсім близько до невидимої осі. Це можуть бути люди, імена яких згадуються в кожній газеті, але також цілком невідомі, вони можуть бути добрими або лихими, дієвими або бездіяльними. Проте вони мають щось спільне й привабливе, щось таке, що вловлюють частіше натури прості, ніж складні. Ми відчуваємо: «Ось він!» або «Цей все зробить», або ж вловлюємо подих чогось моторошного.

У мене виникли такі відчуття, коли я побачив Цаппароні, мені здавалося, що це людина, «яка знає магічну формулу», що це «обранець», «один з найвищих». Вислів, що став однією з наших звичних фраз, а саме «знання — сила», набув тут нового, безпосереднього й небезпечного сенсу.

Особливо велику силу випромінювали очі. То був королівський погляд, при якому широкий розріз очей дозволяв бачити білкову оболонку над ірисом і під ним. Але разом з тим це створювало враження якоїсь штучності, ніби після пластичного втручання. До того ж погляд мав типову південну незворушність. То було око великого блакитного папуги, якому вже виповнилося сто років. То була не блакить неба, не синява моря й не лазурова барва каменю — то був синтетичний голубий колір, вигаданий у якихось дуже віддалених місцях майстром, що мав на меті перевершити природу.

Око цього блакитного папуги було бурштинового кольору; коли на нього падало світло, воно набувало жовтавого відтінку, а в тіні — брунатно-червоного бурштину з доісторичними вкрапленнями. Око спостерігало за великими єднаннями в краях, де сила запліднення ще не стала окремішньою, де земля і море зливаються між собою, а скелі фалічно височать серед дельти. Око залишалося холодним і твердим, як незачеплений любов'ю жовтий сердолік. Лише там, де лягала тінь, воно темніло оксамитом. На ньому здригалася мигальна перетинка. Дзьоб залишився твердим і гострим, хоча протягом ста років лущив тверді, як діаманти, горіхи. Не було жодної проблеми, якої не можна було вирішити. Око й проблеми, як замок і ключ, були підігнані одне до одного. Погляд різав як лезо з пружної сталі. Він швидко оглянув мій внутрішній світ. Після чого предмети знову зайняли свої місця.

На мою думку, монополія Цаппароні спиралася на спритну експлуатацію винахідників, та одного погляду було досить, аби побачити, що тут було щось більше, ніж просто комерційна жилка Меркурія, що збирав данину з теренів Плутона.