Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Родосвіте, послухай…Я й не знав що у Гарчека є ті кляті коржики. Ходів собі, а бачу, він їх для псів заготував, поклав під миску собачу. Вони вже запліснявіли зовсім… - зітхнув я. - Нізащо ти б не помітив тії коржики. А я не знаю…я наче зовсім тієї миски не бачив, лише коржики. 

- Гарна розповідь. І що це має значити?

Не дочекавшись відповіді він продовжив: 

- Звідкись цей майстер знав про Злотана Гарчека і цю твою історію з крадіжками... 

- Це було не для себе і це була не крадіжка! - випадково вихопилося у мене. - Я збирався заплатити!

- Чим це? Батьковим арбалетом? - поцікавився Родосвіт тоном, полишившим мене жодних сумнівів щодо його відношення до мене. - То остання річ, що ти мав обміняти на кусень хлібу. Він - твоя зброя і шанс здобути їдло у тяжкий час! Це найтупіше рішення, про яке я чув у своєму житті. 

- Я би викупив його потроху. 

Родосвіт поглянув на мене й зненацька міцно схопив за плече. Те відізвалося до мене гострим болем.

- Я бачив того Гарчека і я скажу тобі так - ти у житті не побачив би того арбалету більше, брате, - гірко мовив він і відпустив мене.

На дворі щось грюкнуло, Родосвіт миттю повернувся до грат і напружено оглянув пустий коридор. Я майже не дихав, застиг на місці. Тихо. Брат нарешті розслабив м’язи.

- Відпочинь трохи, якщо зможеш. За кілька годин нам знадобляться усі сили. 

Я спустився на холодне каміння і знесилено сперся на грати. Брат зробив те саме.

- Що ми робитимемо? - у розпачі спитав я. 

- Для початку виберемося з цієї діри, а потім думатимемо, - він влаштував шапку між головою та стіною і стулився на неї. На хвилинку закрив очі, майже одразу похитав головою:

- Якщо цей майстер справді знав батька, то в того був кепський смак на друзів, - процидів Родосвіт крізь зуби. - Добре що він ніколи вже не дізнається як мало важила його дружба. 

Ранок сповістив про себе сірою та млясною млою, якою швидко насичилося затхле повітря буцегарні. У коридорі трохи посвітлішало, десь здалеку завовтузилися інші ув’язнені і знов затихли.

- Ми мабуть десь у низині, - промурмотів до себе брат, виглядаючи посланника майстра. - Відносно тепло та сиро. Або десь поруч трясовина, або…

Він замовк, бо наступної миті до нас долинув слабкий скрегіт коліс по кам’яній підлозі на іншому кінці підземелля. 

- Тихо, - скомандував брат і дослухався. Декілька разів скрегіт сповільнювався та навіть затихав. Ми чули грюкіт грат, і важке дихання, а потім знов починалося те саме. 

Нарешті процесія наблизилася настільки, що ми побачили того, хто видавав ті звуки. То був коротесенький чолов’яга у зеленому каптані; він впевнено штовхав перед собою досить тяженький віз.

- Гробар, - прошепотів брат. 

І дійсно, на возі перед коротуном лежала чимала купа тіл. Я не міг відірвати від нього очей - чи це справді наше визволення?

Нарешті, візочок дістався нас. Придивившись уважніше, я розгледів русявого круглоголового коротуна із крихітними пальцями та майже відсутньою шиєю. Він справно добрався до нашої комори, оглянувши сусідні. Побачив нас, кивнув до себе і відчинив грати. 

Я побачив що він до того ще й горбань. Його ніс почервонів і набух від постійних шмаргань, якими він щомити тішив слух. Очі здавалися завеликими для обличчя, проте губи навпаки - двома ниточками. Одяг, хоча і був залатаним,  виглядав напрочуд охайним. 

Ми замерли, а він, тим часом, вже витяг мерця із нашої казні і докинув на віз із іншими. Навіть не зауважив на вагу тіла, швидко і вправно впорався із ним. Потім, нарешті, поглянув до нас, наче до нас дійшла черга.

- Шого стоїмо, кого шекаємо. Плигайте і не фолушіться, - гнусаво мовив горбань. - Ши фас теж підсадити.

- Куди? 

- До мене до голбу! До фозу, дулень. 

Я миттю вийшов з камери і придивився до візочка - побачив наші торбинки цілими. І навіть батьків арбалет вцілів, лежав поруч із темною шкіряною сумкою із князівським символом на боці. І все це прикривала поношена свитка. Я не відразу зрозумів це, але я все це побачив крізь ту свитку. А зненацька і крізь тіла мерців. Злякався і замружив очі. А коли подивився знов - все стало як було.

Мене б знудило та не було чим, слава Ір’є. Закортіло вдихнути свіжого повітря та опинитися якнайдалі звідси, а для цього був лише один вихід. Родосвіт пішов першим, я за ним, намагаючись спокійно дихати і не думати про те на чому я лежу. 

Горбань віз нас чорним ходом. Потім крихітними дворами, де-не-де підбираючи нові тіла й складаючи їх поверх інших на візку. 

Я майже одразу заледенів, проте не ворушився як наказали. Зовні вже світало, і зовсім розвиднілося. Я скосив очі і побачив пусту дорогу попереду й високу кам’яну стіну з лівого боку. Праворуч вишикувалися старі дерев’яні будиночки, що сперлися один на одний наче п’янички, які вже не трималися на ногах. Та не було й жодного вогника у вікнах тих хатин. 

- Ще залано оживати, малий. Не велтися.