ще стіна з рівненькими шараґами соснових полінець. А шеф їздив нечутно, з’явиться на хвилинку, вклониться і знову зникне, генерал тим часом почав діставати добрий гумор, мовби ота відраза до їжі й пиття вивітрилася, і в нього знову заграв апетит. Він взявся за коньяк і сам випив цілу пляшку арманьяку, і після кожного ковтка кривився, форкав і сипав страхітливі прокляття, почергово то по-чеськи, то по-німецьки: «Diesen Schnaps kann man nicht trinken!»[11], так само було з французькими делікатесами, після кожного шматочка здавалося, що генерал ось-ось виблює, він клявся, що більше того в рот не візьме і не вип’є ані краплі, накидався на Зденка і на мене: «Що ви мені тут подаєте? Отруїти мене здумали, гунцвоти, хочете, щоб я вмер!» Але він вихилив ще одну пляшечку арманьяку, а Зденек прочитав йому лекцію, чому найкращий коньяк називається «Арманьяк», і не коньяк, а бренді, а коньяк продукують лише в провінції, яка називається Коньяк, і тому, наприклад, хоч найліпший коньяк отримують за два кілометри від кордонів провінції Коньяк, та його вже не можна називати коньяком, тільки бренді, а о третій ранку генерал повідомив, що більше вже не витримує і що ми убили його тим, що запропонували йому яблуко, а до третьої ранку генерал уже з’їв і випив стільки, що цього вистачило б для п’яти людей, але він раз у раз нарікав, що нічого йому не смакує, що, мабуть, дістав рака, а в кращому випадку виразку шлунку, що має знищену печінку і каміння в нирках, отож о третій ранку він був уже п’яний, як чіп, і, витягши пістолета, поцілив у келих, що стояв на вікні, і пробив шибу, а шеф тихо під’їжджав на ґумових колесах, сміявся і поздоровляв генерала, і під’юджував, аби той спробував на шефове щастя поцілити в кришталеву сльозинку на венеційській люстрі, і ще казав, що останній великий постріл, свідком якого він був, належить князеві Шварценберку, який підкинув п’ятикронку і поцілив у неї з мисливської рушниці, заки вона встигла впасти на стіл… І шеф під’їхав, узяв указку і показав на отвір над каміном. Але генерал спеціалізувався на келихах, він стріляв, і ніхто з того не дивувався, навіть коли куля прострелила вікно і просвистіла над зігнутим служником, який незмінно рубав дрова, служник тільки потер собі вухо і колов далі… Потім генерал замовив собі каву по-турецьки і, поклавши руку на серце, запевняв, що каву йому взагалі не можна пити, після чого випив ще одну, і прорік, що якби такво був печений півень, то мав би на нього апетит перед смертю… і шеф уклонився, засвистав, і за хвилю прибіг кухар, свіженький, у чистому білому чепці і приніс цілу гусятницю, а генерал як побачив того когута, скинув кітель, розстебнув сорочку і, сумно почавши з того, що йому не можна смаженого, взяв і роздер того когута, і їв, безперестанку нарікаючи на своє здоров’я, мовляв, йому не можна переїдати, що нічого гидкішого не їв, а Зденек йому сказав, що в Іспанії до курятини подають шампана і що тут підійшла б «La Cordoba», і генерал кивнув, а потім попивав і закусував півнем, і щоразу кляв і кривився, і за кожним кусником і ковтком казав, що diesen Poulard auch diesen Champagner kann man nicht trinken und essen[12]… і о четвертій ранку, коли нанарікався і настогнався, вся важкість з нього мовби опала і він попросив рахунок, Зденек йому приніс, бо мав уже все підраховане, і подав йому той рахунок на таці під серветкою, але врешті мусив сам прочитати генералові список його витрат і, найголовніше, назвати все, що генерал випив і з’їв… І Зденек читав йому рядок за рядком, а генерал усміхався й усміхався щораз дужче, аж розреготався і тішився, цілковито тверезий і здоровий, навіть минув йому кашель, потім випростав плечі, хвилю помоцувався з мундиром і, задоволений, з сяючими очима, доручив ще наготувати згорток харчів і для шофера, платив шефові банкнотами по тисячу крон, заокругливши рахунок до тисячі, видно, тут був такий звичай, а потім дав тисячу за стрілянину, за розстріляну стелю і вікно, і запитав шефа: «Досить?» І шеф кивнув, що досить. Я теж дістав триста крон «на пиво», і генерал накинув на плечі плащ з червоним підкладом, узяв золоту шаблю, вставив монокль і пішов, подзвонюючи шпорами, і коли він так ішов, то вмів дуже вдатно підкидати чоботом шаблю, щоб за неї не зачепитися і не впасти…
Той генерал приїхав і наступного дня, але вже не сам, а з гарними дівчатами і якимось товстим поетом, цього разу стрілянини вже не було, зате вони так затято сперечалися про літературу й поетичні напрями, що аж порскали одне одному в обличчя, і я вже думав, що той генерал того поета застрелить, але вони швидко охололи й почали сваритися через одну письменницю, про яку завше казали, що вона плутає теє-то, як його, з каламарем, і що не один уже вмочив своє перо в її чорнило, а згодом ледь не дві години обговорювали одного літератора, генерал стверджував, що якби той хлоп переймався своїми творами так, як переймався чужими ваґінами, було б краще і для того літератора і для чеської літератури, а поет уперся, що, навпаки, мовляв, то справжній письменник, і якщо після Бога найбільшим творцем є Шекспір, то після Шекспіра — наш поет, про якого вони вели мову, і було це прекрасно, бо шеф, щойно вони приїхали, замовив музикантів, і ті музи´ки грали їм невпинно, без перерви, а вони з тими дівчатами страшно пили, а генерал не тільки голосно кляв перед кожним кусником і кожним ковтком, а й тяжко смалив, і щоразу як курнé, закашляється, дивиться на цигарку й кричить: що за гидоту кладуть у ці «єгиптянки»? Але смалив так, що недопалок присвічував у присмерку… а музики грали й пили, а я дивувався, бо в цих двох гостей на колінах постійно сиділи дівчата, час до часу вони піднімалися нагору до покоїв і за чверть години верталися, голосно регочучи, і ще генерал, коли ступав по сходах, запихав руку дівчині межи стегна і скаржився: де там, любощі вже не для мене, а втім, що, хіба тут з нами є якісь дівочки´? Але йшов і повертався за чверть години, і я бачив, що та панянка йому вдячна і сповнена любові, бо судилося їй те саме, що й
