Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

– А все ж, міс Баклі, запевняю вас, що це правда, – тихенько зазначив мій друг.

Та нічого на це не сказала, але вираз її обличчя залишався скептичним.

– Сьогодні Нік наче останній день жиє, – зауважила Меґґі. – Навіть не знаю, що на неї найшло, вона немовби якась навіжена.

Цей вислів – «наче останній день жиє»! Від нього в мене аж мурашки пробігли. А ще мою увагу привернуло щось у її голосі, в інтонації.

– Ви шотландка, міс Баклі? – спитав я ні сіло ні впало.

– Мати шотландка, – пояснила вона.

І начебто поглянула на мене схвальніше, аніж на мого друга. А я відчув, що моя розповідь про події матиме в її очах більшу вагу, ніж слова Пуаро. Тому й сказав:

– Ваша кузина тримається з надзвичайною мужністю. Вона сповнена рішучості жити, як зазвичай.

– А хіба може бути інакше? – відповіла запитанням Меґґі. – Ну тобто хто б там що собі не відчував… а здіймати ґвалт і метушню не годиться. Це тільки збентежить усіх решту. – Дівчина змовкла, а відтак м’якшим тоном докинула: – Нік мені дуже до душі. Вона завше така добра до мене.

Тут розмова припинилася, бо тієї ж хвилини у вітальню впливла Фредеріка Райс. На ній була небесно-блакитна сукня, у якій жінка мала вкрай тендітний, ледь не безтілесний вигляд. Невдовзі за нею з’явився Лазарус, а відтак втанцювала й Нік, убрана в чорне плаття та з накинутою на плечі розкішною і старовинною китайською шаллю відтінку червоного лаку.

– Привіт народу, – сказала вона. – Як щодо коктейлю?

Усі присутні почали пригощатися, а Джим відсалютував їй келихом.

– Шикарна шаль, Нік, – кинув він. – Старовинна, еге ж?

– Ще б пак, мій двоюрідний пра-пра-прадідусь Тімоті привіз її колись зі своїх мандрів.

– Ось де краса, і то справжня. Іншу таку вдень зі свічкою не знайдеш, хоч скільки б намагався.

– Вона тепла, – мовила Нік. – А це буде дуже до речі, коли ми підемо дивитися феєрверк. А ще візерунок веселий. Ненавиджу чорний колір.

– Так, – зауважила Фредеріка. – Я начебто не пригадую, Нік, щоб колись бачила тебе в чорній сукні раніше. Що це на тебе найшло?

– А, сама не знаю. – Вона роздратовано відмахнулася від запитання, але я помітив, як дивно скривилися її вуста, неначе від болю. – Невже в чого завгодно завше є якась причина?

Усі ми пройшли в їдальню вечеряти. З’явився загадковий лакей, підозрюю, найнятий спеціально задля такої нагоди. Страви були не дуже, зате шампанське – добірне.

– А Джорджа й досі немає, – зауважила Нік. – От шкода, що йому довелося повернутись у Плімут учора ввечері. Але сподіваюся, що він усе ж вирветься і хоч би на танці встигне. Не залишатися ж Меґґі без кавалера! Нехай не бозна-якого палкого й цікавого, а все ж презентабельного.

Крізь вікно долинув звук приглушеного гарчання.

– Ох, прокляття! Знову цей моторний човен. Як він мені охворобів! – сказав Лазарус.

– Це не човен, – мовила Нік, – а гідроплан.

– Ти, мабуть, маєш рацію.

– Звісно, що маю. Звук зовсім інший.

– Коли вже ти власним літачком розживешся, га, Нік?

– Щойно грошей нашкребу, так і зразу, – засміялася та.

– А потому, напевно, подасися в Австралію, як та дівчина… як це її?

– Я б залюбки…

– У мене вона викликає неймовірне захоплення, – промовила Фредеріка своїм млосним голосом. – Яка неперевершена витримка! Та ще й зовсім сама.

– А я всіма ними захоплююся, цими літунами, – заявив у відповідь Лазарус. – Якби Майклу Сітону вдалося здійснити отой свій навколосвітній переліт, він став би героєм сучасності, і до того ж заслужено. Тисячу разів шкода, що його спіткало лихо. Це завелика розкіш для Англії – втрачати таких, як він.

– Може, з ним і досі все гаразд, – зауважила Нік.

– Навряд чи. Тепер шанси на це – тисяча до одного. Бідолашний «Шаленець» Сітон.

– Його завжди прозивали «Шаленцем», так? – поцікавилася Фредеріка.

Джим Лазарус кивнув.

– Уся їхня сімейка без клепок у голові. Взяти хоча б його дядька, сера Метью Сітона, який помер десь із тиждень тому, от у кого були не всі вдома й хата на замку.

– Це той божевільний мільйонер, що влаштовував заповідники для пташок, еге ж? – допитувалася місіс Райс.

– Він, не хто інший. Скуповував для них острови. А ще був страшенним жінконенависником. Певно, замолоду якась дівчина відшила його, от він і знайшов розраду в природознавстві.

– Але чому ти гадаєш, що Майкл Сітон загинув? – не здавалася Нік. – Я не бачу жодних підстав полишати надію… поки що.

– Ох, звісно, – ви ж були знайомі, адже так? А я й забув, – промовив Лазарус.

– Ми з Фреді здибалися з ним торік у Ле-Туке, – пояснила міс Баклі. – Він сама чарівність, правда, Фреді?

– Тобі, золотко, краще знати. Це ж ти здобула над ним перемогу, не я. Він якось навіть був катав тебе на літаку, я не плутаю?

– Еге… у Скарборо. Це було просто неймовірно!

– А ви коли-небудь літали, капітане Гастінґсе? – ввічливо поцікавилася в мене Меґґі, втягуючи в розмову.

Я вимушено зізнався, що все моє знайомство з повітряним транспортом обмежується перельотом у Париж і назад.

Аж раптом Нік, скрикнувши, зіскочила з місця.

– Мені треба подзвонити! Не чекайте на мене: вже пізно, а я поназапрошувала цілу хуру народу.

І з тим вийшла з кімнати. Я глянув на свій годинник. Була тільки дев’ята. Подали десерт і портвейн. Пуаро з Лазарусом бесідували про мистецтво. Останній пояснював, що картини тепер – неходовий товар, і незабаром вони перейшли на обговорення новинок умеблювання й декору.

Я відчув себе зобов’язаним зав’язати розмову з Меґґі, але мені довелося змиритися з тим, що ця міс Баклі не з балакучих. Дівчина відповідала люб’язно, але ініціативи не виявляла. Тож усі мої спроби були приречені.

Фредеріка Райс, поклавши лікті на стіл, сиділа в споглядальному мовчанні, а димок від цигарки звивався довкіл її білявої голови. Вона мала вигляд замріяного янгола.

Було лише двадцять хвилин на десяту, коли з-за дверей визирнула й голівка Нік.

– Ну ж бо, гайда всі сюди! Звіринець сходиться – кожної тварі по парі!

Ми слухняно підвелися. Нік заклопотано зустрічала новоприбулих. Запрошених прийшло щось із дюжину, здебільшого доволі нудних. Міс Баклі, як я зауважив, виявилася гостинною господаркою. Вона облишила свої новомодні манери і