Читати книгу - "Не дівчина не чародія, Максим Вазанов"

– Не буде такого беззаконня у Торбаді!

То казав чоловік на ім’я Дрейф, кремезний син фермерки і дикінга.

– Не повинно бути. А трапилось, тому що відьма побачила слабкість…

Світлі очі Дрейфа горіли фанатизмом, а розпатлане чорне волосся майоріло як небезпечний прапор, і широке безвусе обличчя перетворилося на маску споконвічної боротьби. Та навіть батьківський вовняний одяг, разом із темною бородою, виглядав наче вітрила старого хордакійського корабля.    

– Не нашу! Не народу! А слабкість правителів наших!

Він стояв на піраміді, складеній з ящиків – прямо посеред Хитрого базару на північній стороні Торбада. Невеликий охайний ринок розкинувся серед дерев, поряд із величною вежею маяка родини Милридів, який освітлював дорогу для мандрівників і караванів. Маяк нагадував гігантський кам’яний ліхтар –на кшталт тих, які завжди носили в руках милрідівські патрулі.

– Наших! – підхопила літня жінка.

– Чи не наших? – ричав оратор. – А може, не наших?

– Лапасобаки – слабкий! – закричав якийсь містянин.

– Не мені судити! Не мені судити, – казав Дрейф. – А богам! – він навіть трохи присів, зігнув ноги, щоб бути ближче до натовпу. – Змусимо правителя, нашого Гая, нашого Лапасобки, розібратися з відьмою!

– Змусимо!

– Змуси-и! Мо! – кричали люди.

А Сірий мовчав. Він стояв поруч із Дрейфом, теж на ящиках – трохи нижче.

Звісно, він намалював усе це. Митець три дні готував ті сцени, а тепер трохи злякався власної картини.

– Не бачить король людей! – усе ричав Дрейф. – А треба йому бачити! Треба розкрити очі! – нервовий палець указав на власні густі брови. 

 – Змуси! Мо-о! – кричав худий хлопець, а його брат-близнюк додав дещо незрозуміле, але гучне.

Сірий дивився на них усіх, стоячи з великим портретом Джейран, котрий він намалював учора – не вилазив увесь день із мансарди.  

– Продаєш? – питав літній чоловічок, який непомітно підібрався до нього, лазячи по дощатих ящиках.

– Ні, – розгублено відповів художник.  

– А я купую, – заявив той неочікуваний співрозмовник.

Намальовані гроші спрацювали не на часі.

– Картина на продається. Це є відьма, портрет її, – зітхнувши, пояснив Сірий. – Всі повинні її бачити.

Він утратив терпіння та підійнявся на вершину, щоби стояти обік Дрейфа!

– Слухайте мене! Та передайте іншим! – творець підняв обрамлену картину,  над головою. – Це – відьма. Ім’я – Джейран.

– Джейра-а-ан! – закричала дівчина-підліток.

– Вона називає себе Капітан! – гучно промовив митець. – Вона керує вітрильником під назвою «Джейран», ходить Єлейсісом і озером Янтар... Буває й тут!  

– Спіймаємо відьму!

– Кінець їй!

– Вона викрала мою-ю-ю… – він хотів обрати найкраще слово. – Наречену!

– Що ж це таке коїться з тобою, місто Торбад! – підхопив Дрейф.

– Я врятував її! Відьму Джейран! А вона наклала на мене прокляття! – продовжив Сірий. – Знесилила мою наречену! Викрала мою наречену!

– Ліка! Ліку треба рятувати! – закричала жінка.

То була Юльга Лунарід – у чорній довгій сукні вона нагадувала фермерську вдову.

– Вона завжди файно працювала… Роками! В моїй аптеці! – гучно розказувала Юльга. – Робила ліки, зубні пасти, лікувальні ковбаски та порошки від комах, снодійні напої та віскі… Її доля – бути лікаркою. Я знаю! Вона врятує багато життів, коли ми врятуємо її!

– Врятуємо! – підхопила красива літня жінка.

– Люди завжди обирають між двох: або справи, або слова… – почав Дрейф. – А я обираю справи!

– Не знайде відьма спокій! – кричав Сірий.

– На Лис! На столицю! – Дрейф підняв кутастий важкий кулак до неба. – Уперед!

Він одразу почав спускатися – бути поближче до натовпу.

Сірий теж, хоч і повільніше, пішов за ним – художник хотів би тримати дистанцію, дивлячись, спостерігаючи, що буде далі.

– Будь ласочка… – тихо сказав той самий непомітний чоловік, який хотів купити портрет відьми.

Він дивився на Сірого наче був його голодним собакою. А голод – віддати художнику хоч би якісь гроші.   

– Вибач. Не можу, – відрізав Сірий.

– Тоді візьми грошеньки, – поціновувач обережно відкрив округлий глибокий гаманець, і простягнув показуючи. – Грошеньки – для художника.

Там було менше половини дублона – десь три сотні мідних «півнів» монетами по двадцять п’ять, десять і п’ятдесят.

– Хочеш мені допомогти? – спитав митець

А той мовчки погодився очима.

– Тоді пішли з нами. На Лис. До короля. Підеш?

Чоловічок розгубився, поклав гроші на барило і пішов без слів.