Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки)"

Та насправді, якби мені все-таки довелося там жити, я, напевно, вважав би трохи інакше. Настає вечір. Від вашої свічки злітають і розповзаються по облямованих стінах моторошні тіні. Звідкись здалеку долинають кроки, чути, як хтось вештається холодними кам’яними коридорами. Вони то наближаються, то завмирають удалині. І лише стукіт вашого серця порушує мертву тишу. Надзвичайно похмура і гнітюча картина.

Усі ми, чоловіки й жінки, — сонячні створіння. Ми любимо світло і життя. Тому ми всі гуртуємося в містах і містечках, а села з року в рік стають все більш безлюдними. При сонячному світлі, вдень, коли Природа оживає і всі довкола зайняті своїми справами, нам подобаються відкриті схили та густі ліси. Але вночі, коли мати-земля поринає у сон, а ми продовжуємо метушитися, — о! — світ здається таким похмурим, і нам стає страшно, немов дітям, залишеним на самоті. Ми сидимо і схлипуємо. Ми сумуємо за освітленими вулицями, за звучанням людських голосів, за сповненим руху життям. У тій всеосяжній мовчазності, коли від подиху нічного вітру шелестить лише листя охоплених темрявою дерев, ми почуваємося такими безпорадними і такими маленькими. Довкола — безліч привидів, і їхнє тихе зітхання лише додає нам смутку. Тож зберімося всі разом у великих містах, запалімо величезне вогнище з мільйонів газових ріжків, будемо співати, веселитися і почуватимемося сміливими.

Гарріс запитав мене, чи бував я коли-небудь у лабіринтах Гемптон-Корту. Він розповів, як одного разу пішов туди, щоб показати комусь, як із нього вибиратися. Він роздивився карту, і все це йому видалося настільки простим, що навіть не вартувало тих двох пенсів, які просили за вхід до лабіринту. Гарріс сказав, що карту, напевно, давали, щоб пожартувати, тому що на ній не було і краплі від того, що являв собою лабіринт насправді, і з нею все тільки переплуталося. Тоді з ним у лабіринті був його кузен з маленького містечка, і Гарріс сказав:

— Ми підемо сюди лише для того, щоб ти міг сказати, що побував тут. Насправді усе дуже просто. Навіть смішно називати це лабіринтом. Потрібно лише повсякчас повертати праворуч. Прогуляємося по ньому якихось десять хвилин, а потім підемо поснідаємо.

За певний час відтоді, як вони увійшли в лабіринт, вони зустріли людей. Ті сказали, що вони там уже понад три чверті години, і для них цього вже більш ніж достатньо. Гарріс запропонував: коли вони хочуть, можуть іти слідом за ним: він щойно увійшов, збирається швиденько пробігтися стежками і вийти. Вони відказали, що з його боку це дуже люб’язно, і пішли слідом.

По дорозі вони підбирали інших людей, які хотіли покінчити із цією безглуздою пригодою, і потроху зібрали всіх, хто був у лабіринті. Відважність Гарріса та його компанії підносила настрій людям, що вже полишили всяку надію вибратися з нього і знову побачити свій дім та зустрітися з друзями. Зі словами невимовної вдячності вони приєднувалися до процесії; Гарріс сказав, що, за його оцінкою, всього за ним ішло осіб із двадцять. Одна жінка з дитиною, яка провела там весь ранок, наполягала на тому, щоб взяти його під руку, щоб часом не загубитися.

Гарріс постійно повертав праворуч. Але здавалося, що вони вже йдуть надто довго, і кузен висловив припущення, що лабіринт, вочевидь, досить великий.

— О, звичайно. Один з найбільших у Європі, — відповів Гарріс.

— Схоже на те, — погодився кузен, — тому що ми вже пройшли добрих дві милі.

Гарріс уже й сам почувався дещо незручно. Але він тримався, аж поки вони не пройшли повз шматок кинутої на землю булки за півпенні, яку, як присягався його кузен, він помітив сім хвилин тому. Гарріс сказав: «Це неможливо», — на що жінка з дитиною відповіла: «Цілком можливо», — і уточнила, що це вона відібрала ту булку в дитини і кинула її там саме перед тим, як зустріти Гарріса. Вона додала, що краще б ніколи не зустрічала Гарріса, і висловила припущення, що Гарріс — шахрай. Гарріса це розлютило. Він дістав свою карту і пояснив, у чому була суть його теорії.

— Карта стала б дуже у пригоді, — сказав хтось із компанії, — якби ви знали хоча б приблизно, де ми зараз є.

Цього Гарріс не знав. На його думку, найкраще було б повернутися до входу і почати спочатку. Частина тих, хто там був, не висловила особливого захоплення такою пропозицією. А от що стосується бажання повернутися до входу, то тут була цілковита одностайність. Усі розвернулися і знову пішли слідом за Гаррісом у протилежному напрямку. Минуло хвилин із десять, і вони побачили, що прийшли до самої середини.

Спочатку в Гарріса майнула думка прикинутися, ніби так він і планував, але вигляд натовпу насторожував, тому він вирішив списати це на випадковість.

У кожному разі в них уже було щось, від чого можна відштовхнутися — тепер вони знали, де перебувають. Знову звірилися з картою. Здавалося, що розв’язати проблему стало значно простіше, і вони рушили лабіринтом втретє.

Через три хвилини знову опинилися на тому ж місці.

Після того вони вже взагалі не змогли будь-куди вийти. Хоч би яким шляхом вони йшли, він все одно повертав їх до центру. Це вже набуло такої регулярності, що дехто залишався на місці і чекав, доки всі решта прогуляються довкола і повернуться до них. Урешті Гарріс знову дістав карту. Але сам її вигляд викликав у натовпу лише обурення й гнів, і йому порадили накрутити собі з неї цигарок. Гарріс почав відчувати, що його популярність значною мірою похитнулася.

Усі вже просто божеволіли і почали кликати наглядача. Той приставив зовні драбину і почав гукати до них, даючи вказівки. Але до того часу в їхніх головах все так закрутилося, що збагнути що-небудь було вже не під силу, тож наглядач наказав їм залишатися на місці, а він до них підійде. Вони збилися докупи й чекали. Наглядач зліз із драбини і увійшов досередини.

На жаль, наглядач виявився досить молодим хлопцем, до того ж цілковитим новаком у цій справі. Увійшовши всередину, він не міг їх знайти, блукав довкола, намагаючись дістатися до них, і врешті загубився сам. Він потрапляв їм на очі то тут, то там, кружляючи по інший бік огорожі, він бачив їх і одразу ж поспішав у тому напрямку, вони