Читати книгу - "Ти - моя помилка , Настуся"

Коли вона закінчила, Річард забрав документи й поклав їх жо себе в рюкзак.

— Тепер твоя черга, — промовила Емілі, дивлячись йому прямо в очі. — мені потрібні гроші. Зараз.

Річард злегка нахилив голову, уважно розглядаючи її. Його очі, холодні й пронизливі, здавалися невразливими до її благань, але він не заперечував.

Замість цього він дістав свій телефон і щось швидко надрукував.

— Номер твоєї картки? — запитав він, не піднімаючи очей.

Емілі, ледь стримуючи нервовий тремор, швидко дістала телефон і продиктувала номер картки. Їй було страшно навіть подумати, що вона щойно зробила. Чи підписала вона угоду з дияволом? Але думки про маму були сильнішими за будь-які сумніви. Вона мала діяти.

Минуло кілька секунд, і на її телефон прийшло повідомлення. Емілі з тремтінням відкрила його: на рахунку було рівно стільки, скільки потрібно для операції.

— Все, що ти хотіла, — холодно промовив Річард. — але є ще одна річ.

Емілі вже збиралася вставати і йти, коли його голос її зупинив.

— Що ще? — роздратовано прошепотіла вона, хоча на це не вистачало сил.

— Після того, як оплатиш операцію, приходь сюди, — сказав він, дивлячись на неї з непохитною серйозністю. — я відвезу тебе до себе. Ми не можемо дозволити, щоб бачили як моя "дівчина" живе в старому і бідному будинку.

— Ти серйозно? — Емілі витріщилася на нього. — Моя мама… вона…

— Мама зараз під наглядом лікарів. Ти зробила для неї все, що могла, — спокійно продовжував Річард, не зважаючи на її емоції. — але тепер ти — моя дівчина. Принаймні, на публіку. І ти маєш виглядати відповідно до цього статусу.

Емілі не могла знайти слів. Все в ній протестувало, її руки стиснулися в кулаки. Вона хотіла заперечити, але розуміла, що не має вибору. Її становище було занадто крихким.

— Добре, — промовила вона крізь зуби. — Я прийду.

Річард лише коротко кивнув, підвівся і пішов до виходу, не сказавши більше жодного слова. Емілі залишилася на місці ще кілька хвилин, намагаючись зібратися з думками. Вона витерла сльози з очей, заплющила їх на мить і

вдихнула на повні груди.

"Все заради мами," — подумала вона, відчуваючи, як серце боляче стискається.

Емілі швидко вийшла з кав'ярні і попрямувала назад до лікарні. Її ноги були важкими, але вона йшла, ніби робот, повторюючи подумки: "Головне, що мама матиме шанс. Це найважливіше."

В лікарні було тихо, як завжди, лише відлуння кроків медсестер та апаратів, що тихо бриніли в палатах. Вона підійшла до стійки і, ледь не запинаючись, звернулася до медсестри:

— Я маю гроші для операції. Можна зробити оплату негайно?

Медсестра підняла на неї втомлений, але співчутливий погляд.

— Добре, пройдіть зі мною до адміністратора, — сказала вона і кивнула в бік кабінету.

Емілі йшла слідом за нею, в голові була тільки одна думка — операція має відбутися якомога швидше. Зайшовши в кабінет адміністратора, вона передала потрібні документи й підтвердила платіж. Після кількох хвилин нервового очікування, адміністратор повернувся з квитанцією.

— Оплата пройшла, — сказав він. — Ми повідомимо хірурга, і операція розпочнеться завтра зранку. Не хвилюйтеся, все буде добре.

Емілі кивнула, хоча в глибині душі не була впевнена, що все справді буде добре. Вона подякувала лікарю і пішла до маминої палати. Жінка лежала так само, як і раніше — бліда, нерухома. Її вигляд розбивав серце Емілі на тисячу уламків. Вона сіла поруч, взяла мамину  руку і прошепотіла:

— Мамо, я зробила все, що могла. Ти мусиш витримати. Ти сильна. Завтра тобі зроблять операцію, і все стане краще.

Вона сиділа поруч ще кілька хвилин, просто тримаючи руку матері й намагаючись знайти хоч краплину надії в цій ситуації.

Нарешті, зібравшись із силами, вона встала. Її чекала ще одна задача. Вона обіцяла повернутися до Річарда. І хоча це було останнє, чого вона хотіла, угода була угодою.

Вийшовши з лікарні, Емілі знову опинилася перед кав’ярнею, де її чекав чорний автомобіль Річарда. Він сидів за кермом, неквапливо переглядаючи щось на телефоні. Коли вона підійшла ближче, він підняв голову і кивнув, запрошуючи сісти.

В машині було тихо. Ніхто не промовив ані слова. Емілі відчувала, як напруга наростає в кожній клітині її тіла, але, здається, Річарда це не турбувало. Він ввімкнув двигун і рушив.

Увесь шлях до його будинку минув у мовчанні. Вони не обмінялися жодним словом, а місто за вікнами автомобіля пропливало, ніби в тумані. Емілі відчувала себе відчуженою, ніби її душа залишила тіло і лише спостерігала за тим, що відбувається.

Коли машина зупинилася перед високим будинком, Емілі на мить затримала дихання. Це був величезний будинок, огороджений кованою огорожею і великим садом. Вражаюче багатство, яке просто стікало з кожної цеглинки будинку.

— Твоє нове місце проживання, — сказав Річард, виходячи з машини й відчиняючи для неї двері.

Емілі вийшла, намагаючись не дивитися на нього. Її погляд блукав по величезній території, і вона відчула себе дрібною та незначною у цьому світі розкоші.

— Ходімо, я покажу тобі твою кімнату, — сказав він, жестом запрошуючи її слідувати за ним.

Вони увійшли до будинку, де все було витончено, мінімалістично, але в кожній деталі відчувалося багатство. Це був світ, до якого вона не належала. Світ, який здавався настільки далеким від її реальності.

— Твоя кімната тут, — сказав Річард, зупинившись перед великими дверима на другому поверсі. — вона з окремою ванною. Ти матимеш усе, що потрібно. Відпочивай. Завтра в нас буде важливий день. Емілі мовчки подякувала й увійшла до кімнати. Вона була шикарною, просторою, з великим ліжком, гардеробом і ванною кімнатою, яка виглядала, як міні-спа.