Читати книгу - "Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой"

Лише порівнявшись із невеличким непримітним складом у самому кінці цієї анфілади, Панамера зупиняється. Водій обертається до дівчинки і запитально зводить брови.

— Нє, я сама, — мотає вона головою, — Семенович не любить, коли багато людей.

Водій допомагає їй вийти, і вона, бридливо ступаючи по багнюці чорними замшевими чобітками і кутаючись в норкову безрукавку, йде до невеликих залізних дверцят, прорізаних у широких воротах складу.

Тьмяне приміщення заставлене високими, аж під стелю, стелажами, що тягнуться безкінечно довгими рядами кудись у далеку запилюжену сутінь. Дівчинка проходить один ряд, звертає в боковий прохід, потім доходить до кінця іншого ряду, знову звертає, пробирається поміж наваленими просто на підлогу картонними коробками з якимись підозрілими й геть дивним маркуваннями і нарешті потрапляє в більш-менш обжитий закуток. На старому письмовому столі з трьома шухлядами стоїть така ж давня настільна лампа, в жовтавому світлі якої мужичок років п’ятдесяти бадьоро сьорбає з кружки чай уприкуску з печивом і читає розкладену на столі газету. Мужичок зводить на дівчинку іронічний погляд і підморгує: ну шо, Зінуля, знову запізнюєшся?

Він ласкаво, майже по-батьківському бере її за ліве зап’ястя, те, на якому теліпається Патек Філіп, і ледь вловимим рухом його вивертає, від чого дівчинка тонко скрикує і осідає на підлогу. В густо обведених чорним очах виблискують сльози злості й образи.

— Шо розсілася, вставай уже! — прикрикує мужичок, відсьорбнувши чаю, це не я до тебе прийшов — валяється тут!

— Вибачте, вибачте, Григорію Семеновичу, — шморгаючи носом, бурмоче дівчинка і, притримуючи ліву руку, повільно підводиться.

Мужичок іронічно поглядає на дівчинку:

— Я дивлюся, все понтуєшся... — шуба, часи, Порш, ну-ну. Оно бачиш, — він киває у темний, вільний від стелажів куток приміщення, де неоковирно видніється темно-зелений Део Ланос, — двадцять пять годков на ньому, щитай, чверть століття, і нічого, корона не впала. Зато не тикаю людям в очі дорогими машинами і побрякушками. Дивись, довийобуєшся...

— Виправлюся, — бурмоче дівчинка, потупившись у підлогу.

— Отак, — задоволено киває мужичок. — Чаю хочеш?

— Ні, д-дякую, — хитає головою дівчинка і втягує голову в плечі.

— Як хочеш, заставлять не буду, — знизує плечима мужичок і знову голосно відсьорбує з кружки, — А я, знаєш, люблю оце чайком так відпоїтися, коли на вулиці отаке, — він киває головою кудись у бік стелажів. — А особливо оце на сьоме листопада. Знаєш, багато хто, щоб ці дні перебути, і за алкоголь береться, і буває, даже спеціально по дєвочкам бігає, ніби воно поможе, а я оце, по-старому, як колись робили, — чайком. І от хочу сказати, що чайок у цьому ділі, воно якраз найкращий засіб і найкращий помічник, коли оце в світі отаке починає робиться і кожна мандавоха так і норовить тебе наїбать! — На останніх словах його розпашіле лице раптом перекошується від люті, і він вихлюпує чай просто в обличчя дівчинки. Та хапається руками за лице і заходиться голосно і аж якось утробно вити.

— Ну-ну, — знову мирним, майже лагідним тоном, заспокоює її мужичок, поглядаючи поверх товстих скелець окулярів з перемотаними лейкопластирем дужками, — нічого тут трагедії устраювать. — Нічого ж страшного не сталося, — продовжує, дивлячись, як дівчинка з жахом обмацує обличчя, на якому прямо на очах набухає кілька страшного вигляду пухирів, і стрімко запливає ліве око. — Це ж, знаєш, даже корисно — чайком очі промити, щоб на світ нормально дивитися, а не так, як ти привикла, — через жопу! Давай вже, показуй, з чим пожалувала, — супиться мужичок, втомившись спостерігати, як, все ще підвиваючи, дівчинка обережно мацає себе руками, розмазуючи по обвареному обличчю туш і тональний крем.

— Осьо, — вона дивиться на мужичка одним почервонілим оком — друге перетворилося на вузьку щілину, — і простягає чорний футляр.

— Сама-сама, дарагая, — махає рукою мужичок, — нічого мені тут закритою коробочкою в очі тикати.

Дівчинка відкриває футляр і тремтячими руками підносить його до обличчя мужичка. Той задоволено киває — поклади на стіл.

— Хоч принесла, і то ладно, — каже мужичок, задумливо розглядаючи вкрите пухирями обличчя дівчинки, — а шо морду попекло, так це правильно, наступного разу будеш знать, що таке пунктуальність, а то взяли собі моду... І чай через тебе толком не допив, тепер новий заварювать... — Він ховає футляр у кишеню брудної подертої куфайки і одвертається до газети.

— А то, що ви тоді казали... — несміливо озивається дівчинка, прикриваючи однією рукою око.

— Візьми там, — мужичок неуважно махає рукою в бік найближчого стелажа і заходиться шелестіти газетою.

Дівчинка кидається до стелажа і обережно бере літрову банку, заповнену жовтуватою каламутною рідиною, в якій сонно звиваються якісь чорні, схожі на черв’яків, тіні.

— Дякую-дякую, Григорію Семеновичу, — хрипло бурмоче дівчинка, притискаючи банку до мокрої норкової безрукавки.

— Ага, — не відриваючись від газети, буркає мужичок, — більше не запізнюйся.

Дівчинка мовчки киває і йде.

Щойно десь далеко, за рядами стелажів, ляскають залізні двері, мужичок різко випростовується і одним розмашистим рухом змітає на підлогу газету із залишками печива і кружкою. Тоді дістає з кишені куфайки чорний футляр, кладе його на звільнений стіл, обережно відкриває кришку і завмирає, зачудовано розглядаючи, як бурхає і вертається ув’язнене в шістьох кульках рідке полум’я. Він гарячково ворушить губами і час від часу бурмоче: «Таки правда... хто б міг подумать, що таке... живий вогонь... Його вогонь, який він нам, вошивим і юродивим, дав, щоб ми...» У скельцях окулярів мужичка переливаються багряні відблиски кульок, і здається, що його очі також поступово вбирають в себе цю переливчасто-вогненну барву і робляться такими самими вогненними.

— Шість, — задумливо каже мужичок сам до себе, не відриваючи погляду від кульок, — шість — гарне число, але п’ять краще, як пятьорка в школі і звізда на соборі. — Він упівголоса