Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Я прокидаюся від того, що під дверима моєї спальні скиглить Хантер. 

— У вітальні кілька коробок від китайської їжі, і всі порожні! Ти не міг хоч щось залишити для свого найкращого, і попрошу зазначити, єдиного друга? Егоїст смердючий, — його голос протягом трьох секунд встигає пройти всі фази: від обурення до огиди.

Я перевертаюся на інший бік та накриваю голову подушкою. Утім і це не допомагає.

— Холодильник порожній! 

— То купи щось… — бурмочу, аби тільки заткнути його.

Хантер сприймає мої слова як запрошення увійти. 

— А грошей даси? Минулого разу я розплачувався на касі, тепер твоя черга, — він вмощується на край ліжка й нахабно зазирає мені прямо в обличчя.  

Я не маю сил сперечатися. Просто намацую на тумбочці гаманець та кидаю у нього.

— Бери, скільки хочеш, тільки відчепися… Вічно голодний. 

— Дякую за щедрість, — він з таким виглядом вигрібає з гаманця геть усю готівку, ніби виграв джекпот. — Хочу спробувати приготувати одну зі страв, якими вчора Аліса пригощала. Це такий український червоний суп… 

— Борщ. 

— Звідки ти знаєш?!

— Це всі знають. 

— Я не знав. Скуштував уперше… і знаєш що? Це тупо розрив! — жестами показує, як у нього вибухає голова. — Якщо приворотне зілля існує, то воно однозначно вариться по рецепту борщу. 

— Виходить, всі українки — відьми.

— Може, й не всі, та Аліса точно. Якби наші батьки не крутили шури-мури, і вона не планувала повернутися додому, то я б запропонував їй зустрічатися.

— І Коваль запхав би тобі у дупу ключку, а потім змусив би так грати.

— Я його не боюся, — хмикає, але його очі говорять про інше. Ми всі певною мірою боїмося. І навіть не стільки погроз тренера, скільки можливості втратити його як наставника. Бути серед Орланів — привілей. — Гаразд, я швиденько зганяю в магазин і повернуся. В мене багато планів на цей вихідний. 

Вихідний. Я вже й забув що воно таке. Зазвичай нам дозволяють відпочити тільки після гри. Та й то лише у випадку виграшу. Якби ми продули, то вже б кілька годин намотували кола на льоду. І не на арені, де тренуємося, а на звичайнісінькому замерзлому озері. З карасями під ковзанами.

Хантер пішов. Я ж вирішив наздогнати сон. Чим довше сплю, тим менше відчуваю біль. Не хочу отримати залежність від знеболювальних препаратів, тому намагаюсь використовувати їх максимально економно. До того ж в мене не так багато ін’єкцій, треба розтягнути їх, аби вистачило до драфту НХЛ. 

Щойно заснув, я чую стукіт у двері. Прекрасно. Хантер, як завжди, забув телефон на зарядці. Тепер йому лінь роззуватися, і ще більше лінь витирати після свого взуття калюжі з підлоги, тому він проситиме мене спуститися й знайти бісів телефон. Класика. 

Стукіт повторюється. 

— Сучий ти син… — гарчу, підіймаючись з ліжка. Як тільки в мене з’явиться достатньо грошей, аби орендувати житло без сусіда — звалю від нього. 

У домі холодно. Було б непогано накинути на себе щось, але в мене немає часу шукати одяг. Та й, боюся, чистий вже закінчився. Діватися нікуди, сьогодні доведеться запустити пральну машину.

В одних спортивках спускаюся на перший поверх. 

— День лише почався, а ти вже дістав! — вигукую, штовхаючи двері. 

Вітер дає мені ляпас, намагаючись остаточно пробудити. І, як не дивно, зараз я йому дуже вдячний за це, бо ж, напевно, ще сплю. Інакше не пояснити, чому на порозі свого дому я бачу не Хантера, а Алісу.

— Що ти тут робиш? — питає вона, кліпаючи нафарбованими синім, довгими віями. Її погляд ніяк не може зупинитися на моєму обличчі й постійно стрибає по траєкторії: груди, живіт, штани. Мені настільки подобається її збентеження, що я навіть забуваю про пекельний біль у плечі. 

— Живу.

— Ні… Тут живе Хантер. 

— Він теж.

Вона вимовляє якесь коротке слово іншою мовою. Уявлення не маю, що воно означає, але звучить точно як матюк. 

— То поклич його, будь ласка. Ми домовлялися поїхати у торговий центр. 

— Удвох? — це однозначно не те, що я хотів уточнити.

— Так. Мені треба докупити теплий одяг, і Хантер пообіцяв звозити мене у магазин.

На моїй тачці, звісно. 

— Ну… Він щойно пішов по продукти.

— Ясно, — на її обличчі з’являється розчарування. — Я можу зачекати на нього?

— Так, без проблем, — я киваю і вже хочу зачинити двері, але тут до мого сонного мозку доходить суть питання. — Тобто… Ти хочеш зачекати в домі? 

Аліса закочує очі.

— Можу й на порозі, але тоді з ним на шопінг поїде мій замерзлий труп. 

— Там не на стільки холодно.

Вона простягає руку й кладе свою долоню мені на живіт. Бляха, таке враження, що то не рука, а шматок льоду. Я машинально відстрибую.

— Господи. Як таке можливо? Ти ж була у рукавицях?!

— Мій організм ще не адаптувався до ваших морозів.

— Кажеш так, наче з Африки приїхала. В Україні не буває зим?

— Бувають. Але у Херсоні нормального снігу не бачили вже кілька років. Та й морози тримаються всього пару тижнів…

— Відстій.

— Вживати слово “відстій” в контексті мого міста небезпечно для здоров’я, Маккею! — гарчить, смішно стискаючи руки у кулаки.

Насилу стримую посмішку.

— Якщо я впущу тебе у дім, ти пообіцяєш не бити мене?  — закриваю очі на безлад та відходжу у бік. Здається, цієї гості вже не спекатися. 

— Можливо…

— Заходь. Ще не вистачало, щоб ти захворіла.

— Який ти турботливий.