Читати книгу - "Синій зошит"

Доки птиця живе — їсть червів. А коли вмре — черви їдять її.

Печерник лісового монастиря, духовний мій батечко, направляв мене: «Будь будівничим світу. Як пчола трудовита, ревно збирай… Як пчола любодільна, віддавай людям ліпший мед розумницький і ліпший віск для просвіти світу…»

Я й віддаю, вертаю, що набрав. Від сього мої дні світящі.

Ще той схимник казав: багато людей хотіли стати богом, і лише Бог захотів стати чоловіком.

В Ісуса не було слуг, а Його називали господином.

Не було шкіл, а Його звали Вчителем.

Не було ліків, а Його називали цілителем.

Не було війська, а царі боялися Його.

Він не починав битв, а скорив увесь світ.

Не сподіяв ніякого зла, а Його розіп’яли.

Він був погребений, та живий і досі.

Ношу в собі й инші його зауваги: будь-яка втрата — се придбання можливости придбання і втрата можливости втрати.

Не покладайся на тих, чий час ще не прийшов. І сам у всьому чекай свого часу. Він знав межі, бо прожив много, а ще більше сотворив духом. Спочив на моїх руках. Одійшов у просвітленому мовчанні. І я врозумів тогди: в кінці світлого шляху немає слів. Є лише спокій, спокій, спокій…

За спокій дорого можна платити.

Щоб не плакати. Що робити, аби не плакати? Затиснути в зубах тоненьку гілочку. Найліпше для сього підходить ялівець або вишня.

Так радив один мій побратим-кавказець.

Правда завжди в меншині. І, як правило, — в одинокости.

Золоті слова, зазвичай, нічого не вартують. За них не треба платити. А ті, хто їх промовляє, і не просять плати.

Якщо зруйнувати мурашник. Мурахи мирно собі працюють, щось тягнуть до свого гніздовища. Нікого не зачіпають. Доки не зачепити їх. Тоді сі мирні комашини стають воїнами. Жалять по одному, дістають ворога з усіх боків. Чим більше їх тиснути, тим більше гуртуються вони для спротиву. Якщо мурашник зруйнувати й розкидати, мурашиний рід живими потічками потягнеться в безпечне місце і за кілька місяців збудує нове гніздовище.

Так і ми — вкраїнські люди.

Життя коротке. Тому поспішай:

перед тим, як умерти, — живи;

перед тим, як сказати, — слухай;

перед тим, як молитися, — прощай.

Відмовляючись від зайвини, почни з «чекання». Не очікуй заслуженого й незаслуженого, бажаного й небажаного.

Очікування — се прихований біль.

Поважай правила, та не втрачай лице. Пристосовуйся, та не до рабської подоби. Нехай спокій і мир спрямовують твої слова і діла.

Якщо тебе кличуть на гостину, збирайся і йди. Доки кличуть.

Якщо тобі не вистачає терпіння, згадай, що Бог — терпеливий. Якщо помиляєшся — знай, що Бог поправляє. Якщо запізнюєшся — пам’ятай, що в Бога завжди все вчасно.

Коли говориш, кажи щось. Відповідати, не сказавши нічого, се лукавство.

Ти промовив одне слово — я тобі повірив. Сказав два слова — засумнівався. Сказав три слова — се вже брехня.

Те, що відбувається з нами, лишається в крові.

«Де найліпше місце, діду?»

«Там, де тебе чекають».

Не люблю слово «доля». Замінюю його на «путь». Путь не очікують, не обирають, не оплакують, як долю, його приймають, як своє служіння і йдуть ним.

Люди, що прожили день у мирних заняттях, — будівничі і спасителі світу. Се — головна битва людини. Мирні заняття: втішати людину, гладити тварину, копати в саду, мурувати дім, гатити греблю, поливати зело, збирати ягоди, грати на пищалці, читати молитву…

У мирних діланнях не буває дрібниць.

Те, що написано на заплющених повіках

У мене ніколи не було годинника. Час показують тіні дерева. Око вимірює їх ліктями — і одразу знаєш, скільки часу минуло від сонцестану. Якщо місцевість без дерев, то годину підкажуть згуки живого світу — птиць і комашні, що в різний час по-різному голосять. Коли мандруєш у пору безгоміння, то звертаєшся до неба, до трави, до каміння, до земного груддя… Однак усе те з ранньої моєї практики. Вже давна я чую час кістьми — він живе в мені. Рівно ж, як і шкірою читаю змінність погоди на низку днів уперед.

Все те прочитую на заплющених повіках, як зізнався якось маленькій дівчинці, котра допитувалася, як я виджу невидиме.

Злетіти високо можна лише одному. Та коли в тісній парі йдете по землі, ваші руки стають крилами.

Не втомлююся наголошувати: щастя — чин парний.

У всіх звуках живого світу вчуваю я музику. Лише людські слова звучать, як шум, що глушить