Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

Двері зачинилися, і тільки тоді я усвідомила, що весь цей час затримувала подих.

Андрій був тут. Кричав. Звинувачував. Кипів від злості. Але був тут.

А моє серце неслухняно билося десь у горлі, ніби намагаючись вистрибнути й влаштувати перегони по квартирі.

От і що зі мною не так? Він щойно практично вломився в моє житло, поводився як скажений бик, а я, замість того щоб роздратовано грюкнути дверима й видалити його номер (ага, звісно), стою тут і думаю, що, чорт забирай, він все ще виглядає… небезпечно привабливо.

І злий. Дуже злий.

Але навіть це мене не відштовхує. Навпаки — наче магнітом тягне.

— Єва, ти мене чуєш?

Лада гарячково смикнула мене за рукав, повертаючи до реальності.

— А? Що?

— Я кажу, якщо Андрій так швидко нас впізнав, то що заважає іншим зробити те саме?!

Ось це вже мене протверезило.

— Ти серйозно? — я примружилася, силкуючись переконати себе, що вона зараз пожартує й скаже, що це просто припущення.

Але ні.

Вона виглядала так, ніби їй ось-ось стане погано.

Я видихнула, провела рукою по волоссю, намагаючись опанувати себе.

Окей. Добре. Без паніки.

Так, ми пішли в казино, так, це було не найкраще рішення в моєму житті (не найгірше теж, до речі), так, Андрій сказав, що нас могли впізнати. Але… невже все настільки погано?

— Мої батьки зараз знову за кордоном… вони не побачать новин. — пробурмотіла я, ніби сама себе заспокоюючи.— Але Костя тут…

Я заклякла.

О, біда.

Костя.

Він приб’є мене.

Причому без варіантів.

Я майже бачила цю сцену: він дізнається, що я знову влізла в халепу, що знову було вбивство, що знову я вплутана у все це… І тоді в нас з братом буде глибока і душевна розмова, яка, ймовірно, завершиться тим, що я буду рятуватися втечею.

— Єва, ти зараз така бліда, що я вже переживаю.

— Та я теж переживаю! — випалила я. — Костя мене реально вб’є!

—Костя?

—Брат…

— Тоді треба сховатися, — заявила Лада.

Я витріщилася на неї.

— Ти серйозно? Ми що, шпигуни у відставці?

— Хтозна, може, й так, якщо продовжимо в тому ж дусі.

Я закотила очі.

Лада схрестила руки на грудях.

— Нам потрібно десь пересидіти, поки Андрій не владнає ситуацію.

— Пересидіти… — пробурмотіла я, кусаючи губу.

Чи є у мене місце, куди ніхто не подумає заглянути?

І тут я згадала.

Дача Льошки.

Перед від’їздом Льошка показав мені, де лежать ключі, і сказав: “Якщо тобі раптом захочеться втекти від цивілізації — без проблем. Там ніхто не з’являється місяцями.”

Чудово. Саме те, що треба.

— У мене є варіант, — кивнула я. — Дача за містом. У такому місці, що ніхто й не подумає нас там шукати.

— Серйозно?! — Лада округлила очі. — Давай-давай, пакуй речі!

— Ти занадто радієш, — скептично глянула я на неї.

— Просто намагаюся знайти хоч якісь плюси в нашій, гм… ситуації.

— Наприклад?

— Ну, наприклад, втекти від усіх проблем і побути в спокої.

— Ага. В спокої. — Я гмикнула. — Бо втеча від реальності завжди допомагала вирішувати проблеми, так?

Лада проігнорувала мій сарказм.

Я зітхнула, схопила телефон і швидко написала повідомлення Кості:

“Їду у відпустку. Телефон буде вимкнений. Не шукай.”

І ще одне повідомлення на роботу, щоб ніхто не задавав зайвих запитань.

А потім, не роздумуючи, вимкнула телефон.

Все. Відрізала шляхи для відступу.

— Їдемо, поки я не передумала.

Ми взяли речі, швидко вибігли до машини й поїхали.

І хоча я намагалася відключити голову й просто насолоджуватися дорогою, думки про Андрія не залишали мене.

Я не бачила його три місяці.

І ось він знову з’явився.

Роздратований, злий, втомлений… Але тут.

І нехай він бісить мене більше, ніж будь-хто інший, нехай мене вибішують його манери, це постійне бурчання, його бажання все контролювати… Але факт залишався фактом.

Я не могла викинути його з голови.

І мене це дратувало більше за все.