Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

Усіх присутніх поєднували дві спільні риси. По-перше, ніхто з них не міг поскаржитися на відсутність зброї. У щасливого володаря шрамів та рудої бороди виглядав з-під куртки обріз. З-за плеча любителя люльок стирчав приклад арбалета, а у двох його товаришів поблискувало на поясі щось, що нагадувало невеликі сокири. Навіть у неусміхнених чоловіків у сорочках (судячи з подібних рис обличчя, синів одного тата-фермера) до поясів були пристебнуті кобури з револьверами.

Другою загальною рисою була статева приналежність. Єдиним, крім Аніти, обличчям жіночої статі, тут була товстуха за дерев'яною стійкою із заплетеним у три важкі коси каштановим волоссям у колись білій, але нині добряче посірілій блузі та фартуху - чи то господиня закладу, чи то одна з робітниць.

Різноманітну колекцію зброї довершували чиїсь лук і сагайдак зі стрілами, притулені до стіни біля дверей. Ще тут була незрозуміла картина в поганій рамі, що зображала щось жахливе і химерне - вона висіла праворуч від стійки, і роги чи то лося, чи якоїсь подібної до нього тварини - вони висіли на протилежній стіні. Хтось із відвідувачів перетворив гордий мисливський трофей на банальну вішалку, кинувши на нього свій плащ.

Близько третини присутніх повернули голови в бік Аніти, демонструючи різні вирази обличчя - від суміші легкого подиву з подивом до повного пофігізму. І майже відразу ж забули про її існування, знову віддавши належне тарілкам з їжею і посудинам з напоями. Намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, розганяючи долонею дим і дивлячись під ноги (якщо навіть цю підлогу ретельно мили щодня, то весняна сльота, неабияка кількість якої перекочувала сюди на взутті відвідувачів, зводила зусилля господарів нанівець), дівчина попрямувала в дальній куток – там виявився єдиний відносно вільний столик. Відносно - тому що за ним уже сидів дворф із сальним волоссям і рідкою бородою, в замасленій куртці та зсунутих на лоба окулярах-консервах. На питання про те, чи можна сісти, він щось нерозбірливо пробурчав - Аніта взяла на себе сміливість розцінити це як згоду, і, змахнувши з лави можливий пил, опустилася на неї, про всяк випадок притуливши саквояж до ноги - щоб зайвий раз не перейматися його долею. Жінка за стійкою, побачивши нову клієнтку, неквапливо покинула своє місце і підійшла до неї, похитуючи своїми неосяжними тілесами.

 - Бажаєте чогось, міс?

 - Так ... Я б не відмовилася від чашки чогось гарячого.

 - Гарячого? - реготнула товстуха. - Може, зігріваючого? Запевняю вас, склянка доброго віскі зігріє вас не гірше за пінту окропу.

Аніта жваво уявила собі приблизну міцність тутешніх напоїв, виходячи з контингенту, що зібрався в “Мідній квітці”, а потім уявила, як вживання одного з них позначиться на її стомленому дорогою організмі.

 - Дякую, але, мабуть, відмовлюся. Принесіть чаю, якщо можна.

 - Чаю? Хм… Що ж, можна й чаю. Ніхто тут не скаже, що Бренна Доусон не заварює найкращий чай у цьому місті! Більше нічого? Перекусити не хочете?

 - М… Ні, дякую, - прикинувши стан своїх фінансів і пам'ятаючи, що їй ще доведеться десь влаштуватися на ночівлю, Аніта вирішила поки почекати з їжею. – Лише чай.

 - Ну, як скажете, - розвернувшись і ефектно мотнувши всіма трьома косами, господиня вже збиралася піти, коли дворф в застібнутій куртці гукнув її:

 - І заразом принеси мені грогу, мабуть.

 - А тобі вже не вистачить, Скарглафе? - глузливо спитала вона. - До того ж тобі завтра працювати, начебто.

 - Не вчи мене, коли мені пити, а коли не пити, людська жінка, - похмуро пробурчав він. – Дворфу видніше, що і коли краще для його шлунка. Тебе ж мусить хвилювати лише те, чи є в мене гроші, щоб заплатити за випивку – а в мене вони є.

 - Як знаєш, - знизала плечима Бренна і пішла за стійку.

Повернулася вона хвилин за п'ять, несучи на підносі дві склянки з гарячою рідиною. І навіть запах у них був схожий - обидва пахли чаєм.

 - Не переплутати б! - посміюючись над своїм жартом, господиня закладу поставила одну склянку перед Анітою, іншу - перед її сусідом по столику. - Тримай своє пійло, Скарглафе. З тебе... як завжди, сам давно знаєш, мабуть. А з вас, міс, два дерлінги... або один латиціанський мідний талер, якщо наших нема. Здалека, мабуть, до нас? - вона запитливо глянула на дівчину.

 - Здалеку, - з усмішкою погодилася з очевидним фактом Аніта і поклала на стіл мідну монету. - З Південного континенту.

 - Ото вас занесло, - похитала головою Бренна, спритно змахнувши монету в кишеню фартуха. - Потягнуло світ побачити чи як?

 - Війна… - інтонація, з якою було сказано це слово, була одночасно і відповіддю на поставлене запитання, і висловлювала небажання обговорювати подробиці.

 - Так, війна - це справжнє паскудство, - погодилася господиня, не поспішаючи йти. Видно було, що їй не хочеться упускати можливість просто і невимушено побалакати - з місцевих завсідників співрозмовники, швидше за все, були нікчемні. - У нас тут теж всяке трапляється - і пострілюють, буває, і нечисть пустує - але серйозних заварушок, щоб не збрехати, вже років тридцять не було ... З тих пір, як північні клани Пожирачів розгромили.

 - Дивно, що лише пострілюють, - посміхнулася Аніта.

 - Е, міс, чи ви не про те, що тут кожен охламон із собою тягає як не ствол, так ніж? Так заведено в нас так, чого вже там… Без ствола ти ніби й не особистість зовсім, так. Ну і не обійтися без нього знову ж таки часом... Але в нас у Коппертауні, рахуйте, вже з дюжину років як не стріляють даремно. Бо – закон! Так, міс, ви не подумайте, закон і порядок тут. Не те, що раніше!

 – А що було раніше?

 - О! - Бренна багатозначно підняла палець догори, а дворф з окулярами на голові хмикнув у бороду, маючи на увазі, що товстуха, очевидно, сіла на свого улюбленого коника. - Раніше, міс, все було зовсім не так. Ану, Скарглафе, посунься, матуся присяде! - вона спритно відтерла немаленького горця до стінки своїм неосяжним бюстом і плюхнулася на лаву. - Пам'ятається, коли я ще ось такою пісюхою з кісками татовим двором бігала, заправляв у нас тут усім тип на ім'я Пабло Альварес. Теж звідкись з ваших країв ... Точніше, предки у нього звідти були. Тільки от дід і батько в нього чесними торговцями були, а він... ну, теж якимось товаром торгував, та ось тільки не зовсім чесним. І інші темні справи провертав… І ось не повірите, міс, але нічого йому за те не було. Шериф тодішній наш у нього з руки харчувався, і не лише він... Все місто, рахуйте, по струнці перед ним ходило. Ну а хто пробував піти проти нього - на того своя управа знаходилася ... Тому що Пабло при собі тримав цілу низку головорізів - гроші ж у нього завжди водилися, чому б не тримати.