Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

 - Гей, Бренно, вистачить ляси точити, розтудить твою душу! Де мій віскі? - прогорлав один із мисливців у хутрі.

 - Ану циц, Дене, зараз принесу, за дві хвилини холєра тебе не возьме, алкаш старий! А ще раз пройдись по моїй душі, так я по твоєму заду рогачем пройдусь. Так про що я, міс? Ось, значить ... вірно кажуть - скільки мотузку не витися, кінець всяко буде. Якось цей пройдисвіт Альварес найняв одного вільного стрільця, щоб виконати якусь брудну роботу. Вже не знаю, в чому там саме справа була, але тільки пустили під укіс цілий потяг, у якому їхала якась важлива латиціанська шишка зі свитою. Ну й вирішив потім Пабло стрільця позбутися, щоб той не розбовтав кому зайвого ... А може, щоб не платити йому, тут вже йєті його розбере. Та тільки хлопець виявився крутий - перестріляв усіх, кого по душу послали, а потім і до самого Пабло дістався. Щоправда, і сам довго не прожив – поранили його сильно…

 - Бренно, матір твою!

 - Циц, кому сказала! Ось що за людина, збив з думки! Так от, значить… Власне, на цьому все скінчилося. Сморід тут такий піднявся потім - словами не передати. З Латиції дізнавач приїхав, а з ним маг, мало не носами тут все рили. Гірники теж своїх сищиків прислали - чи то жарт, цілий поїзд у річку, та ще з іноземною шишкою! Шериф застрелився, помічник його повісився на власних підтяжках - надто вже глибоко вони в цьому всьому були замазані. До речі, забула сказати - якраз у тій заварушці пришили Двейна Дольсвіга, який раніше цим місцем володів. Після того мій татко тут господарював, ну а після вже я ... Загалом, я це все до чого? Все майно цього пройдисвіта потім конфіскували - на користь міста... Шериф у нас тепер новий, та й суддя - не той що колись... у них не попустуєш. Так що – порядок! Порядок та закон, так.

 - Простіше кажучи, вішають усіх через одного, - підсумував Скарглаф, який, очевидно, всю цю балаканину чув уже не вперше і якого вона, напевно, добряче дістала.

 - Так, вішають, - погодилася Бренна. - А як з вами, охламонами, ще порозумітися? Ох, гаразд, міс… заговорилася я з вами. Піду наллю цьому старому пияці його віскі, щоб вовком не дивився... Вам ще щось принести?

 - Так, сеньйорито, - відповіла Аніта, підносячи до губ майже спорожнілу склянку. - Ще чайку принесіть, якщо можна.

Настрій миттю впав нижче за плінтус. Весь її шлях був пройдений дарма - виявляється, сеньйора Пабло вже давно немає на світі. А якби і був – невідомо ще, як прийняв би її. Судячи з розповіді господині салуна, останній з роду Альваресів був не рівня своїм предкам і способи примноження свого капіталу добирав не такі чесні ... Та й щодо оточуючих теж дотримувався іншої точки зору.

Тож, може, воно й на краще. Погано інше - тепер вона, схоже, застрягла в цьому дикому північному краю практично без гроша в кишені, грошей не лишилося навіть на те, щоб повернутися... Ну, хоча б у відносно цивілізовану Латицію.

Добре хоч напоумила її Свята Тереза ​​не ляпнути завчасно, до кого вона сюди приїхала.

Повернулась Бренна, несучи другу склянку чаю.

 - А ви, дозвольте спитати, міс, чим взагалі займатись у нас тут збираєтеся? Ви вже вибачите мою настирливість... Тут рідко з ким поговориш нормально.

 - Та я й сама ще не знаю, - Аніта непевно знизала плечима.

 - Ну, хоч під щось руки у вас та заточені? Адже у нас на Півночі, знаєте, по-іншому не можна…

 - О, - посміхнулася Аніта, - ну хоч під щось, мабуть, заточені. Шити трохи вмію, трохи… - після секундного роздуму вона вирішила не згадувати про чаклунські здібності. - Трохи граю на флейті. Так, нічого серйозного.

 - О, як! - щиро здивувалася товстуха. - Рідкісність для наших країв, скажу я вам. Слухайте, а не зобразите нам чогось із того, що ви граєте? У нас тут, знаєте, глушина, туга смертна... будь-яка розвага на радість.

 - Ну... Якщо вже вам і справді це цікаво, то чого б і ні?

В іншій ситуації Аніта, мабуть, тричі подумала б - чи варто діставати на світло Творця свій досить недешевий і рідкісний інструмент у цьому, м'яко кажучи, сумнівному на вигляд з точки зору жителя півдня закладі, але тепер подібні думки відійшли на задній план. Тугу і розчарування, навіяні розповіддю Бренни, потрібно було хоч якось розвіяти, і можливість зробити це представилася дуже доречною.

Флейта роботи маестро Гардільєро була витягнута з саквояжу - мала дещиця благородного червоного дерева серед прокурених стін і витоптаних половиць, немов знатний сеньйор в оточенні натовпу виснажених простолюдинів. Аніта одягла на інструмент мундштук, протерла губи серветкою і піднесла флейту до губ, водночас закликавши до внутрішнього джерела Сили.

Свого часу її вчитель, сеньйор Луїс Мендоза, виявивши у своєї підопічної наявність Дару, навчив її унікальної техніки гри, доступної лише людям з магічними здібностями. Зазвичай, щоправда, маги з музичними здібностями цуралися використання чаклунства як підмоги у грі, вважаючи подібне долею фіглярів і балаганних фокусників. Але юна сеньйорита Вільярес вже тоді знала, що стати великою чарівницею не судилося: не той рівень. Та й магія для неї завжди була річчю другорядною, тоді як музика займала її думки ще змалку.

І ось ... Кілька слабких, легко проникних повітряних щитів повисають під стелею, геть-чисто змінюючи акустику приміщення. Тонкі губи стискають мундштук, обережний подих разом із швидким рухом пальців витягають із шляхетного інструменту першу трель. Потім - ще й ще... Звук пливе по залі, багаторазово відбиваючись від повітряних перешкод, повертається, встигаючи якраз вчасно, щоб попередній такт встиг гармонійно накластися на наступний... Терція, мала терція, тягуча фонова партія - і потім швидкий програш, щоб встигнути поки фоновий звук ще плаває під склепінням салуна.

Квінтесенція звуку, сказав би маестро Мендоза. Квінтесенція гармонії, сказав би він. Сказав би, якби не був схоплений і розстріляний солдатами насьонале на другий день заколоту. Дворянин, що вдієш, ворог народу, так…