Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Слабо віриться. Вони просто відчувають свою безкарність, ось і роблять, що хочуть.

— Так, ти маєш рацію.

Я з подивом подивилася на свого співрозмовника, але він уже йшов. Ближче до вечора спустилася, пішла прогулятися і заодно розім'ятися. Думала ще встигну сходити по воду. У мене була маленька пляшечка ще з поїздки, менше ніж на півлітра, мені її вистачало на ніч. До річки дійшла спокійно напилася і набрала води в пляшку, пішла назад. Проходячи повз один із кам'яних пагорбів, побачила Рамона. А ніж я не взяла...

— Привіт, малявка. Казав же, доберуся до тебе.

— А чи не далеко ти від дому, скоро урси вилізуть?

Він кинувся на мене і спробував зловити. Я жбурнула в нього пляшку, влучила чітко в лоб. Щоправда його це не зупинило, тільки сповільнило на кілька секунд. Рамон штовхнув мене на землю і спробував сісти мені на ноги, я схопила жменю чи то землі, чи то пилу і кинула йому в обличчя. Він матюкався, намагаючись прибрати пил з очей, а я намагалася вибратися з-під нього. Рамон ще раз вилаявся і вдарив кулаком у голову. Від цього удару втратила свідомість. А коли прокинулася, його вже не було, а на вулиці була ніч. Хоч і боліла голова, я задивилася на зірки. Мигцем глянула на себе, одягнена, це мене порадувало. Встала і пішла до свого місця ночівлі. Тільки голова постійно паморочилася і мене нудило. Дійшла до скелі й знепритомніла.

Прийшла до тями від того, що мене хтось намагається напоїти водою з кухля. Розплющивши очі, впізнала Метью і будинок притулку. Хотіла сісти, але він мене зупинив.

— Лежи, тобі потрібно відпочити. Не бійся, хлопці тебе не зачеплять, інакше відправляться на корм урсам, — це він сказав голосно для всіх, — особливо ти, Рамоне, перший підеш.

Я випила воду і знову лягла. Потім побачила свій рюкзак і решту своїх речей.

— Я їх приніс. Ми дістали м'ясо, що ти насмажила. У тебе багато вийшло. Ти напевно голодна, їсти будеш? Ми тільки погріли.

Я кивнула. Метью допоміг мені сісти й обпертися об стіну, подав тарілку з м'ясом і виделку. Хм, не знала, що тут є прилади. Чоловіки якось дивно на мене косилися і намагалися не підходити близько. Може тому, що Метью їх налякав. Я з'їла свою порцію і повернула тарілку. Мене знову вклали відпочивати.

— Метью, щось я сумніваюся, що вона зможе ще раз урсу вбити.

Так тепер зрозуміло: Метью пообіцяв, що я їм урсу вб'ю, а вони мене не чіпатимуть — нормальний обмін.

— Якби дехто не бив її по голові, то Іза змогла б нам допомогти з їжею. А тепер потрібно її виходити, інакше всі з голоду здохнемо.

— Ну з її рюкзака жрачка ще є, — сказав Рамон.

— Її вистачить ще максимум на день, — сказав Пауло. — Чим їй можна допомогти?

— Дати нормально відпочити.

Я проспала добу, мене навіть ніхто не будив. Прокинулася, коли на вулиці була ніч. Вилізла зі спальника і підійшла до вікна, урси бродили недалеко від будинку. Полювання можна починати, коли буде світати. Випадково розбудила кількох чоловіків.

— Не заважай спати, — буркнув хтось із них.

— Ізо, ти чого не спиш? — упізнала голос Метью.

— Уже виспалася, довго я проспала?

— Більше доби. Ти як почуваєшся?

— Терпимо. Починати полювання найкраще з першими променями сонця, коли вони йтимуть у нори. Їх буде вже не так багато. І мені потрібен той мисливський ніж.

— Не віддам, — буркнув сонно Пауло.

— Пауло, ти їсти хочеш? — запитав Метью.

— Так.

— Тоді гони сюди ніж.

— Гаразд.

Мені дісталися навіть два ножі. Якраз і сонце почало вставати.

— Пора, — тихо сказала я.

— Іза, — почав Метью, — бий спочатку по ногах, потім доб'єш.

— А яким єдиноборством ви займаєтеся?

— Бої без правил.

— Зрозуміло. Випускайте мене.

Зробила, як і казав Метью, підрізала урсі ноги і добила. Чомусь у мене до них не було жодної жалості та співчуття. Особливо коли згадувала Анрі та Марину з Танею. За кілька хвилин, як вбила урсу, вийшли чоловіки, я віддала їм ножі та пішла в будинок. В умивальнику була вода, щоб помити руки, трохи привела себе до ладу і змила кров. Після чого швидко переодяглася в чисте. А закривавлений одяг зібрала у свій рюкзак і вийшла з дому.

— Ти куди? — крикнув мені навздогін Метью.

— До річки, речі прати.

— Нехай із тобою хтось сходить.

— Ні, — твердо сказала я.

— Вона нам не довіряє, — сказав Алекс.

— А ти б на її місці довіряв?

— Ні.

Біля річки завжди намагалася бути обережною, в її водах відчувалася небезпека. І я вже не раз бачила, що в ній плавають великі істоти. Спочатку я помилася сама, змила кров, але чистішою не стала. Вода в річці не була такою вже чистою. Потім випрала речі, після чого стала повертатися до притулку. Чоловіки якраз готували їжу і з моїм поверненням трохи пожвавилися. Але Метью їм одразу нагадав про щось, що конкретно він сказав, я не почула, але вони одразу заспокоїлися. Я взяла спальник і пішла на дах. Через годину до мене піднявся Метью з тарілкою і їжею.