Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Вирішила тут влаштуватися?

— Так.

— Гаразд, це тобі. І тут немає піску.

— Дякую. Ви всю урсу порізали?

— Так, хлопці ще готують, буде гарний запас на кілька днів.

Хоч я і стала жити на даху притулку, намагалася якомога рідше перетинатися з чоловіками. Адже колись Метью не буде поруч і їх нікому буде зупинити. Через кілька днів після сходу сонця до мене підняв Пауло.

— Уже не спиш?

— Чого тобі?

Він сів поруч зі мною. Я одразу зазначила для себе, що перебуваю в невигідній позиції, лежачи в спальнику. Вибралася з нього і сіла на бортик даху.

— Ти мене боїшся?

— Ні.

Він підсів поруч і поклав руку на талію.

— Руку прибери, будь ласка.

— Злишся на мене.

— Ти мені неприємний, і я не злюся, а просто не довіряю тобі.

Руку він прибрав, але при цьому нахилився і поцілував у шию. Я сіпнулася і відійшла від нього. Він усміхнувся і пішов за мною.

— Відчепись, — різко сказала я.

— Ну чого ти впираєшся, тобі хіба не хочеться.

— Ні, і відчуваю не скоро захочеться.

Пішла до іншого краю даху і стала на бортик.

— Ізі, не роби дурниць, — здається, він злякався.

На дах піднявся Метью й Алекс, вони побачили на нас із Пауло.

— Пауло піди з даху, — наказав Метью.

Він пішов, а я злізла з бортика на дах, і чоловіки повернулися в будинок. Я почула дзвінкий звук ляпаса.

— Не смій її чіпати. Без неї ми здохнемо з голоду.

— Чи ми самі не можемо урсу завалити, — сказав Рамон.

— І хто піде полювати, ти чи Пауло? У кого з вас сміливості вистачить? То вони нас усіх зжеруть раніше, ніж ми встигнемо хоча б одну вбити. А її вони впритул не бачать.

— Тому що вони сліпі, — сказала я їм, сидячи на сходах, — вони відчувають ваш страх. Принаймні так Анрі сказав.

— А чому вони тебе не чують? — просив Мігель.

— Тому, що мені не страшно, я перестала боятися, поки ми ще падали в кораблі. Скажімо так, я раділа швидкій смерті і трохи розчарувалася, коли цього не сталося.

— А тепер теж смерті шукаєш? — запитав Рамон.

— Ні, спокійно дивлюся їй в обличчя і розумію, що вона неминуча. Просто в кожного свій час. І, мабуть, мій ще не настав.

— Де ти так спритно навчилася лазити по горах? — запитав Рамон.

— Скелелазінням усе життя займалася разом із батьками.

— Вони, напевно, шукають тебе, — сказав Метью.

— Ні, вони загинули рік тому під лавиною, на лижному курорті. Так, усе, я пішла гуляти, буду до ночі, напевно.

Я піднялася назад на дах.

— Гей, Ізабелло, вихід унизу.

— Не тільки, — відповіла я з даху й акуратно зістрибнула.

— От зараза, а я переживав, що розіб'ється. А вона, мабуть, так не вперше вже стрибає, — сказав Пауло.

— Я теж піду прогуляюся, — сказав Мігель.

— Сподіваюся, ти її чіпати не будеш? — запитав Метью.

— Ні, просто простежу за нею. Цікаво, куди вона йде.

Він швидко наздогнав мене і йшов за кілька метрів від мене.

— Я не буду чіплятися, — одразу сказав Мігель.

Йому було років сорок на вигляд, щільної статури і десь метр вісімдесят. У будь—якому разі, мені з ним не впоратися.

— Куди ти йдеш?

— До обриву, там багато пташиних гнізд і просто красиво.

— Знову яйця тягатимеш?

— Ні, — я усміхнулася, — підійди, дещо покажу.

Він підійшов до мене, метрів за двадцять від нас був обрив і біля нього літали величезні зграї маленьких птахів.

— Пташенята вже вилупилися, — сказала я.

— Красиві пташки.

— А це що?

Я показала в бік — над урвищем бігло кілька істот, схожих на собак.

— Пропоную бігти, — сказала я, — і швидко!

Я побігла дуже швидко у напрямку до сховища, Мігель слідом за мною.

— Ніколи їх раніше не бачила, — сказала я на бігу.

— Вони нас наздоганяють.

— Давай за мною.

Я забігла в одну з величезних нір уриси. Мігель спочатку забіг слідом за мною, а потім хотів вибігти назад. Зловила його за руку і притиснула спиною до стіни, затиснула йому рот рукою. Показала щоб мовчав. Собаки пробігли повз нору, не ризикнувши заходити в неї.

— Тихо, не панікуй, а то розбудиш урс завчасно.