Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

Він тільки кивнув, а я прибрала руку з його рота.

— Довго нам тут бути?

— Ні, ще кілька хвилин і побіжимо до будинку. Тож поки відпочивай.

— Я все не можу зрозуміти, як тобі вдається зберігати спокій і не нервувати.

— А сенс нерви витрачати, краще голову вмикати. Пішли.

Коли вийшли з нори, спочатку озирнулися, собак було не видно. Сонце ще високо, поки що навіть за полудень не перевалило. Хоча дні тут досить короткі, а ночі довгі. Ми спокійно пішли назад. Спрацювала моя інтуїція, змусивши мене озирнутися.

— Біжимо!

Ми побігли до будинку. Його вже було видно, на вулиці були інші.

— Вони що на перегонки бігають? — весело запитав Алекс.

— Ні, за ними хтось женеться.

— Беріть зброю, — сказав Метью.

Я розуміла, що ми не встигаємо, і подивилася на Мігеля. Він узяв мене за руку і побіг ще швидше.

— Залиш мене.

— Ні, я тебе не кину.

Ще через кілька десятків метрів я спіткнулася і впала. Мігель зупинився допомогти мені, а я побачила, як три собаки біжать на нас. Зачерпнула дві жмені піску, і коли вони були вже готові накинутися на мене, кинула в них пісок. Швидко встала і вдарила найближчу носком кросівка в голову. Мігель швидко зорієнтувався і став теж нападати. Від будинку до нас бігли інші. Повз мене просвистів ніж і, поранивши одну з собак, упав на землю. Вона кинулася на мене, а я, перекотившись під нею, підняла ніж і вбила найближчу до мене. Потім, поки приспіли інші, встигла поранити і ще одну, вона втекла. Останню вбив Мігель.

— Ви цілі? — запитали в нас.

— Так, — сказали ми разом.

— Шкода, остання втекла, може ще привести до нас. І вдень буде вже небезпечно, — сказала я.

— Це ми ще подивимося. Ти її добре поранила, може її урси вночі з'їдять. І вам двом потрібно від крові відмитися.

Мені на дах винесли відро і шматок тканини і закрили вхід. Я змогла привести себе до ладу й одягнути одяг, що ще не встиг висохнути, а цей помити у відрі.

— Типу чиста.

Увечері почався дощ і я спустилася в будинок. На жаль тут була тільки одна кімната і туалет, розміром метр на метр.

— Дощ? — запитав Алекс.

— Так.

Сіла на спальник під стінкою і заплющила очі. Ніж Паула поклала поруч із собою і тримала руку на рукоятці. Через дощ довелося їсти холодне м'ясо, але ніхто не заперечував. Чоловіки тихо про щось спілкувалися, мріяли, як нас врятують і кожен із них кудись попрямує.

— Вона мене лякає, — сказав хтось із них, за голосом так і не зрозуміла хто.

— Чим? — здивувався Метью, — вона ж спить.

— Те, як вона спить. Сидячи і з ножем у руках.

— Простий запобіжний захід, — сказала я їм.

— Ти не спиш?

— Дрімаю.

Дощ ішов кілька днів, було непросто бути з ними в одному приміщенні. Я бачила, як на мене дивляться. І мені було не зрозуміло, що їх зупиняє: Метью чи страх з голоду померти. Коли дощ минув, вода зійшла швидко і все висохло, тож навіть на світанку вдалося пополювати. Зараз вийшло навіть менше забруднитися.

Через кілька днів уночі прокинулася від криків у будинку. Відкрила люк у будинок і завмерла. У будинку були урси. Я взяла ніж, спустилася і поранила найближчу. Вона завила, ломанулася до виходу. Ще одна втекла слідом за нею. Я оглянула будинок. На підлозі лежало п'ятеро мертвих, а Пауло був ще живий, я схилилася над ним. Оглянула його рану, його вкусили в живіт, смертельна рана, сильно кровоточила.

— Я помру? — спокійно запитав він.

— Так.

— Побудь зі мною.

— Добре, а де інші?

— Їх потягли на вулицю. Ти тепер одна залишишся, малятко. Постарайся не померти.

Я сиділа з Пауло, тримаючи його за руку, щоб йому було не страшно.

— Спасибі Іза, — сказав Пауло і помер.

Закрила йому очі й вийшла на вулицю. Побачила, як урси доїдали трьох хлопців. У мене потекли сльози, зайшла в будинок і зачинила двері. Ще раз озирнулася, більш-менш цілим був тільки Пауло. Решта були порвані на частини.

Я сіла біля дверей і розревілася. Потім подивилася на загиблих хлопців, знайшла два ножі і вийшла на вулицю. Урси мене так само не бачили, але зараз мені здавалося, що вони почали відчувати мене, як невидиму небезпеку, і стали тікати. Я поранила деяких, а одну навіть убила.

— Ізабелло, заспокойся, так ти нікого не повернеш. Ні Анрі, ні Марину, Таню, Метью, ні інших бовдурів.

Я взяла себе в руки і повернулася до будинку, знову виявила в ньому дві урси, вони доїдали хлопців. На мить у мене потемніло в очах.

— Це вже занадто! — сказала я голосно.

Урси обернулися, але судячи з їхньої реакції, вони мене не відчували. Вони ломанулися до виходу, я тільки й змогла, що поранити їх. Ховати вже було практично нікого. Здавалося, я вийшла ненадовго з дому пар випустити, а вони з'їли шістьох хлопців. Від них залишилися тільки три черевики. Дивлячись на те, що лишилося, і на кров, мене мало не знудило, щоправда навіть це було зробити нічим, я ввечері нічого не їла. Обережно склала рештки у відро і пішла на вулицю. Почала рити яму, щоб закопати те, що від хлопців залишилося. Урси обходили мене по широкій дузі, хоча й відчували кров поруч зі мною. Мені це навіть лестило, що я наводжу на них жах. Вирила двома ножами досить глибоку яму і склала рештки, засипала землею і склала зверху каміння, яке знайшла. Хоча мало ймовірно, що урс це зупинить. Повернулася в порожній будинок. Зараз навіть засмутилася, що урсів тут немає, була не проти вбити кількох.