Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

– Не час для відпочинку! Маріуполь у небезпеці! Ось ваш командир, підполковник Волинський, на ротацію не проситься, хоча вивів колону з оточення цілою і неушкодженою.

– Яку колону? – бійці так і присіли.

– Як яку? Вашу колону! Вивів, прибув, доповів, як водиться. Штаб його до нагороди представив – ордена Богдана Хмельницького третьої ступені, хочемо у військовому званні підвищити…

– Добре, що не Героя України дали, – пожартував Автобус.

– У сенсі? – не зрозумів генерал.

– А рюкзак із документами і мобільними телефонами з розбитої сепарськой колони вам Волинський передавав?

– Якої колони? – тут настала черга генерала присідати.

Довго довелося йому розтлумачувати, що до чого, але в результаті наступного дня наш прикордонний загін відправився на місце постійної дислокації, а підполковник Волинський служить досі, правда, в тому ж самому званні. Трьох наших товаришів випустили з полону через чотири місяці, обміняли під ялиночку.

Так ми дивом і майже без утрат проскочили «Іловайський котел». А Серьога Кабан потрапив до моргу.

Життя та смерть Сергія Кабана

Чому Кабан? Тут відповідь очевидна, він за фізичними параметрами – найбільший у загоні боєць. Але в кожному позивному, в кожній новій назві людини, яка змінює спосіб життя і приймає війну, а разом із новим способом життя і війною – змінює і ставлення до життя і смерті, є не лише звучання, зовнішня сторона, спостереження товаришів або дитячі мрії – Серьога Кабан виявився людиною до неможливості впертою. І коли їх, харківських добровольців, які написали заяву до батальйону територіальної оборони, в травні, як останніх, турнули з Кіровограда, пославшись на формальності, по прибуттю додому він написав довгу петицію на сайт державної прикордонної служби: мовляв, Батьківщина що, не потребує прикордонників, які мають досвід служби?

З’ясувалося, що якраз тепер і потребує, але Харківський прикордонний загін вже повністю сформований.

– А який ще несформований? – запитав, ледь стримуючись, щоб не зарядити в нахабну пику, у військкоматі.

– Зараз формується новий пересувний загін для несення служби в зоні антитерористичної операції. Поїдете на навчання?

– Хоч так уб’ють, хоч так, – жартував Сірий в окопах під обстрілами мінометів за контрольно-пропускним пунктом «Успенка», згадуючи слова дружини: «Повернешся, я тебе вб’ю!»

Про намір піти добровольцем він повідомив кохану в момент, коли останнє з необхідного – ніж і ложка – пакувалося в наплічник. Він сидів навпочіпки перед диваном, розклавши речі з шафи і шухляд, і дивувався, скільки за тридцять чотири роки життя накопичилося усілякого непотрібного барахла. На стіні цокав великий годинник із гирьками. Ходики Кабан любив. Йому подобалося врівноважувати їхній хід, витирати пил із ланок довгого звисаючого мідного ланцюжка, розглядати малюнок – гірський пейзаж із рогатими оленями – на циферблаті. Зозуля, щоправда, давно зламалася, та Кабан вирішив, що так навіть краще.

– Ти куди це зібрався? – запитала дружина, заглядаючи до кімнати. З ранку вона ходила у своїх справах і повернулася не в кращому настрої. – Обідати будеш?

– До армії, – не відриваючи погляду від годинника, відповів Кабан.

– До якої армії?

– Української, якої ж іще.

– Коли?

– Автобус через годину.

– А чого ти про повістку нічого не сказав? З дочкою хоча б попрощався!

– Так я попрощався вже. Зранку. Не було ніякої повістки.

– Що, сам напросився?

– Сам, – Кабан розумів, що неправий, але не хотів турбувати дружину завчасно, заводити зайві розмови: та що, та як, та куди? Почне відмовляти, телефонувати матері. Натомість зараз все ясно і конкретно, і розмова коротка.

– Я зрозуміла. Повернешся, Сірий, – я тебе вб’ю! Сідай обідати, на автобус запізнишся.

Термінову службу Кабан проходив півтора десятки років тому, однак бойові навички не втратив – у деяких прикордонних частинах, на відміну від багатьох інших в українській армії, традиції ще шанували, і служити вчили по-справжньому. Зустріли в загоні нормально, одягли-взули, озброїли – і відправили на полігон, де бійцям задали такого жару, що Кабан розірвав камуфляж до непридатності і до крові збив руки. Та на службу ніхто не нарікав, ніхто не скиглив і не пішов звідти. Тут обстрілювалися дорослі чоловіки, всі – добровольці, які чудово розуміли, що одна година важких тренувань на хвилину подовжує життя в бою. Отже, готувалися серйозно, а коли отримали завдання відправлятися в зону АТО в Донецьку область на пункт пропуску «Успенка», зрозуміли, що все тут повторювалося і вивчалося не дарма. Кабан тяготи служби переносив спокійно. Як і більшість кремезних людей, він мав добросердий характер, але коли його щось чіпляло, ставав упертюхом і стояв до кінця, а якщо брався за щось, то тягнув, скільки міг.

В учебці Кабан освоїв нову спеціальність. Кулеметник – робота в будь-якій армії привілейована. Завжди – особливе завдання, особлива відповідальність, у будь-якому бою кулеметник стріляє і вбиває – за визначенням – більше інших бійців. За кулеметниками полюють, по кулеметних гніздах цілеспрямовано ведуть вогонь із мінометів, гранатометів і танків. Отже, кулеметники у всі часи і на всіх війнах – бажана мішень. Кулеметників і снайперів, які потрапили в полон, сепаратисти, як правило, не щадять. Катують, знущаються, можуть розстріляти, а якщо ж і обмінюють, то в останню чергу. Іншими словами, в бою і полоні у них шанси вижити – мінімальні. Та якщо снайперами стають за бажанням чи здібностями, то кулеметниками часто – через комплекцію. Кулемет значно важчий за автомат або снайперську рушницю, тягати його на собі може тільки фізично міцна людина. Ось і виходило, як у дитинстві в дворі – найменшого під час гри у футбол ставили на ворота, а в армії – найбільшому дають до рук кулемет. Сірий і справді мав від природи неабияку фізичну силу, стріляв на полігоні влучно, купчасто, зате бігати не любив. Тому, коли запропонували стати кулеметником, не відмовився: лежиш, стріляєш, а носити – не проблема. Про полон, природно, він думки не допускав. Ну, який може бути полон? На заставі – півтораста озброєних, добре підготовлених бійців. Правда, далеко не всі з них будуть вірні присязі. Станься що, той самий Топоров-сепаратист, з яким Кабан зчепився в їдальні, або Петренко з Донецька здадуть, але більшість прикордонників – справжні патріоти, які прийшли сюди виконати свій обов’язок і повернутися додому з перемогою.

До 23 серпня все йшло до того,