Читати книгу - "Незламна тиша, Марина Вітер"

         Ольга стояла на терасі, дивилась у вечірнє небо. Вже за північ. Артема не було.

         Телефон мовчав.

         Вона набрала його знову. Восьмий раз. Без відповіді.

— Мам, — прошепотіла Ліза, стоячи в дверях. — Він не повернеться?

          Ольга опустилась навколішки, обійняла доньку.

— Він сильний. Але, можливо… йому потрібна допомога.

— Ми ж можемо допомогти?

          Наступного ранку вона приїхала до редакції місцевої газети, де працювала її давня подруга.

— У тебе є ще зв’язки? — запитала вона.

— Дещо. Чому?

— Я хочу опублікувати матеріал. Про правду. Про Артема. Про його батька. Про систему, яка тримає всіх у страху.

— Ти розумієш, що ти робиш?

— Розумію. Якщо я мовчатиму, наступного разу загинуть не слова — загинуть люди.

            Стаття вийшла того ж дня. Чесна, гірка, жива. Вона говорила про корупцію, про брудні схеми, про небезпеку, яка ховається під краватками й костюмами.

            На обкладинці — фото Артема. І підпис: «Я вибрав свободу. І заплатив за неї.»

           Артем лежав на холодній бетонній підлозі в темному приміщенні. Зв’язаний, побитий, але живий. Один із охоронців увімкнув планшет, показав йому новину.

         Артем прочитав заголовок. І усміхнувся.

— Вона зробила це, — прошепотів. — Чорт забирай, вона справді зробила це.

— Твоє життя більше нічого не варте, — кинув охоронець.

         Артем підвів голову. Його очі палали.

— Тоді вперед. Подивимось, чиє серце б’ється сильніше.

         Тим часом, поліція почала розслідування. Публікація сколихнула місто. Люди почали говорити. А дехто — свідчити. Система хиталась.

         Ольга трималась. Вдень — школа, донька, преса. Вночі — молитва і біль. Але вона вірила: він живий.

         Він повернеться.

         Він мусить.