Читати книгу - "Хімія для серця , Настя Коваленко"

Автобус рушив о сьомій ранку. Надворі ще сутеніло, але в салоні вже звучали жарти, шелестіли рюкзаки і гуділи термоси. Мар’яна сіла біля вікна, обережно тримаючи теку з завданнями та зошитами. Вона хвилювалася — це була її перша серйозна поїздка як помічниці викладача. А ще... Назар мав бути поруч.

— Привіт, — він піднявся в автобус і, побачивши її, усміхнувся. — Зайнято?

— Якщо не зіпсуєш мені контрольні, — жартома відповіла вона.

Він сів поруч, і поїздка почалась.

Місто, куди вони прибули, зустріло їх прохолодою та запахом осіннього листя. Усе виглядало інакше, ніж у коледжі: незнайомі аудиторії, нові обличчя, серйозні погляди журі. Мар’яна намагалася бути зосередженою — перевіряла реактиви, допомагала учням готуватись, носила папки, бігала з одного корпусу в інший.

Назар тим часом налаштовував проєктори, допомагав з технікою. Але щоразу, коли вона його зустрічала, він зупинявся — просто, щоб запитати:

— Все добре? Тобі нічого не потрібно?

Це "нічого не потрібно?" вже звучало, як "я поруч, якщо що".

А потім сталася несподіванка: один із учасників пролив кислоту на таблицю результатів. Усе зникло. Паніка, викладачі знервовані, хтось намагався згадати бали по пам’яті.

— У мене є копія, — раптом сказала Мар’яна. — Я записувала все в блокнот.

Вона дістала його, чітко продиктувала кожен результат. Всі полегшено зітхнули.

— Ти врятувала день, — сказав Назар, коли вони залишилися в коридорі вдвох.

— Просто звичка — все фіксувати, — знизала плечима Мар’яна.

— Ні, це не “просто”. Ти — неймовірна.

Вона глянула на нього — і цього разу не відвела погляду. І щось між ними в повітрі стало теплішим, глибшим, наче хімічна реакція без каталізатора, але з ідеальними умовами.