Читати книгу - "Хімія для серця , Настя Коваленко"

Дорога назад здавалася коротшою, хоча втома навалювалася на плечі, як важкий рюкзак. Мар’яна сиділа біля вікна автобуса й дивилася, як повз пролітають жовті поля, тьмяні села й рідкісні дерева, що хиталися у вітрі.

Назар поруч не говорив багато. Але його присутність — тиха, уважна — стала чимось знайомим, майже рідним. Час від часу він поглядав на неї і ніби хотів щось сказати. Але мовчав.

Коли автобус зупинився біля гуртожитку, і всі почали виходити, він затримався.

— Мар’яно…

— Так?

— Коли тебе не буде поруч… буде трохи порожньо.

Вона знітилася, усміхнулася краєчками губ.

— Я ж тут. Просто… іноді мовчу.

— Мовчання — це не страшно, якщо його розділяти з правильною людиною, — сказав він, злегка торкнувшись її плеча.

Ці слова залишилися з нею на весь вечір. Навіть коли вона вже сиділа в кімнаті з Ліною, розкладаючи речі, думки все ще повертались до автобуса, до поля за вікном і до його очей.

Щось змінювалось. Повільно, але незворотно.