Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

ОЛЯ

Найгірше побачення у світі.

Я вискочила з ресторану й застигла на ґанку. Якби не кинула палити, то зараз, певно, тремтячими пальцями тягнулася б до сигарети, аби хоч якось заспокоїти нерви.

А все ж так добре починалося. Мар’яна, на диво, не тиснула, як робить зазвичай, тож тиждень лікарняного став для мене шансом трохи розібратись у собі. Я зупинилась, видихнула, і зрозуміла: я хочу спробувати. Спілкування, увага від чоловіка і, навіть, інтим. І водночас боюсь наступити на ті ж граблі, що й раніше. Поновила зустрічі з психотерапевтом, встигла сходити на одну сесію, де чесно розклала свої спотикання по поличках.

Інша б, напевно, витратила цей час на салон краси. Я ж — на самокопання. Але така вже я є.

А потім усе ніби складалось: Богдан приїхав вчасно, вийшов з машини — і навіть з квітами. Я вирішила — скажу, які квіти люблю. Просто й спокійно. Ніхто не знає, скільки сили треба було зібрати всередині — хорошій дівчинці, завжди зручною — щоб вимовити цю дрібницю. Але я хотіла спробувати інакше. Без масок. Без гри. По-справжньому. Мені здавалося, з Богданом це можливо.

Та його реакція — стримане, але виразне роздратування — похитнула цю впевненість. А далі... далі була фраза про ресторан при готелі. І все стало на свої місця: він хоче лише сексу. Ніяких глибоких розмов, ніяких «а як ти себе сьогодні почуваєш», лише вечір, що закінчиться простирадлом.

Я злилася. На себе. Бо сама собі нафантазувала більше, ніж він давав підстав. А його наполегливість сісти за центральним столиком, прямо у всіх на очах, тільки ще більше мене роздратувала. Я почувалась виставленою на показ.

Ховаючись за меню, вдаючи, що зосереджено його читаю, я намагалася заспокоїтись. Врешті-решт, хіба він винен у моїх очікуваннях? Ні. Добре. Тоді просто проведу вечір із гідністю. Потренуюсь бути відкритою, легкою, навчусь знову спілкуватися з чоловіками. І, можливо, колись знову буду готова до стосунків.

Все могло би бути нормально, якби не розмова про блогінг. Це болісна тема. Скільки разів мені втовкмачували, що виставляти своє життя напоказ — це сором. Що це несерйозно. Що це не личить жінці, яка себе поважає. Я роками мовчала, стискала зуби, відмовлялась від ідей, бо «що скажуть люди». І хоча у мене теж були свої кордони — що я готова показувати, а що ні — слова Богдана звучали надто знайомо. Надто схоже на голос тих, хто раніше принижував й знецінював. І це зачепило.
Холодне повітря освіжало думки. Я зрозуміла: зірвалась не на ту людину, не в той момент. Ми ж не у стосунках. Ніхто нічого нікому не винен. Та й до блогу повертати я не збиралась. То, може, я справді перебільшила?

А може, й щодо готелю поспішила з висновками. А потім злякалась, коли він, можливо, мав на увазі щось більше.

Зараз я могла просто повернутись, забрати пальто, викликати таксі й поїхати додому. І, найімовірніше, Богдан зробить вигляд, що нічого не було. Але я могла й повернутись за столик. До чоловіка, який мені подобається. І просто поговорити.

Я стояла на холодному вечірньому повітрі, без верхнього одягу, тремтячи не стільки від холоду, як від нерішучості. Вискочила з ресторану як істеричка. І, напевно, зараз виглядаю як дурепа.

Але мені набридло тікати. Від себе. Від болючих тем. Від життя.

Сьогодні я зламала більше внутрішніх заборон, ніж за останні чотири роки. І це — приємне відчуття. Я відчула себе... гідною. Справжньою. Якою себе не пам’ятала вже давно. Вперше за довгий час мені захотілось дихати на повні груди. Бути видимою.

Нехай це буде страшно. Нехай навіть боляче. Але я хочу жити.

— Перепрошую, що зірвалась на тебе, — сказала я, повертаючись за стіл і зустрічаючи його здивований погляд. — Свого часу я надто багато наслухалась про блогінг від людей, які для мене важливі. І коли ти заговорив у тому ж тоні — я зірвалась. Можемо продовжити вечерю?

— Так, — відповів Богдан після паузи. Видно було, що його ця сцена вибила з колії, але він тримався.

— Я теж повівся не надто гідно. Просто… ця тема нагадала про неприємну розмову. Я сьогодні вперше за пів року спілкувався з Машею. І все було непросто. Але зірватись на тобі — це було неправильно. Пробач.

Я тихо видихнула. Можливо, він і помітив. Але байдуже. Повертатись було страшно. Було соромно. Але я змогла. Не втекла, як робила завжди. І це вже щось.

Не скажу, що в мені горять метелики, чи що Богдан — мій ідеал. Але він мені симпатичний. Поруч із ним я оживаю. Його думка про мене важлива. І це — величезний крок уперед.

— Пропоную розрахуватись і продовжити вечір в іншому місці, — мовив він спокійно.

Мене скувало. Я миттєво напружилась. І, здається, він це помітив.

— Як ти дивишся на автопрогулянку нічним містом? А потім я завезу тебе додому.

Фух. Я ледь помітно видихнула. Це не натяк на номер у готелі. Не спроба «перевести» розмову в ліжко. Схоже, він зрозумів, почув і — зробив крок назад.

Але чому? Йому більше не цікаво? Чому я взагалі цим переймаюсь? Ми ж ледве не посварились. Я психанула. Ми говорили про його колишню. Це і справді — найгірше побачення.

І все ж… Моє тіло каже «ні», а думки панікують: чому він не наполягає? Хочеш, щоб наполягав? Ні. От і досить.