Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Настав ранок. І він обіцяв бути добрим. Як і чому саме, Роан ще не знав. Він і сьогодні не опустив своєї старої звички – випити з ранку кави з булочкою і піти гуляти.

Гуляючи, він наче випадково, наткнувся на те саме кафе, в котрому він сидів тоді, два дні тому. І яким же було його здивування, коли він побачив за одним і з столиків ту саму дівчину, що сиділа. О боже, невже це вона!

Був ранок і всі столики були зайнятими, навіть внутрішні. Тому Роанові не залишалося як лише просто підійти. Тож він підійшов до столика, де сиділа дівчина і попросив чи може він приєднатися.

– Звичайно, що так! – відповіла дівчина.

І раптом йому стало якось ніяково за таке несанкціоноване вторгнення. Але все уже було вирішено. І він, взявши, свою каву, присів навпроти. Спочатку Роан деякий час уважно роздивлявся незнайомку. Вона читала і наче не звертала на нього уваги. Врешті решт, після не довгої паузи, він запитав:

– Чи можна з вами познайомитися?

Дівчина усміхнулася. Її усмішка була божественна. Навіть, якщо б вона сказала йому – ні, все одно це не було б таким болючим. Але вона кивнула головою – так. Звісно, що Роан такого зовсім не очікував. Він очікував відмову. Можливо навіть якесь гидке слово у свій бік. Або ж образу. Мовляв, старий пеньок лізе знайомитися. Або ще щось. Але ніяк не згоди. І тому він на мить навіть розгубився. Але швидко прийшов до себе і почав розмову. він коротко відрекомендувався:

– Роан. А вас? Хвилиночку! Дайте вгадаю! Молін? Ні. Жозіна? Ні. це теж ні. Можливо Алекса?

– Ні. мене звати Ален. А ви, як я розумію, той самий Роан Аров, чи не так? – спитала дівчина. – Я читала вашу книгу «Егельт».

– Ну, раз ви мене впізнали, – зам’явся Роан, – то пропоную прогулятися разом. Якщо ви не проти.

– Звісно, що ні. Навіть з задоволенням. Мені тут так скучно.

Тож вони допили каву і вийшли з кафе аби піти прогулятися.