Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Алія

Я спустилась донизу повільно, кожен крок луною віддавався у грудях. Серце билося гучно, ніби кричало: «Втікай!», але ноги не слухались. У шовковій сукні, яку мені залишили на ліжку, я почувалася полонянкою, вдягненою для тріумфу свого тирана.

Карім уже чекав. Він сидів за довгим столом, накритим так багато й вишукано, ніби це був якийсь святковий бенкет. Його погляд одразу вп'явся в мене — той самий пильний, важкий, палкий.

— Ти прекрасна, — тихо мовив він, коли я сіла навпроти.

Я не відповіла. Просто опустила очі. У горлі стояв клубок — не від сорому, а від болю.

Їжа була смачна, надто смачна, як для цього моменту. Я ковтала мовчки, нічого не відчуваючи. Від тарілки пахло корицею, медом… домом. І це лише більше боліло.

Карім намагався розпочати розмову. Спитав про моє дитинство, про сестру, про улюблені квіти… Але я відповідала коротко. Інколи просто мовчала.

— Я не хочу бути твоїм ворогом, Аліє, — сказав він нарешті, поклавши прибори. — І не хочу, щоб ти плакала. Ніколи.

Я зиркнула на нього, вперше глянула в очі — там було щось інше. Не тільки сила, не тільки холод — там був сум. Невимовна втома.

— Але ти мій ворог, — прошепотіла я, майже беззвучно.

Він стиснув щелепи, і я побачила, як на його скронях заходили м’язи.

— Можливо. Але я зміню це. Обіцяю.

Він встав першим. Мовчки. Пішов, навіть не глянувши назад.

Я залишилась сама серед пишноти, яка тільки підкреслювала мій полон.