Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Карім

Коли за братом зачинились двері, у кабінеті запала гнітюча тиша. Я стояв біля вікна, вдивляючись у ніч. Тіні дерев на подвір’ї хитались, мов примари — як і думки в моїй голові.

"Коли вона стане причиною твого падіння…"

Єрат ніколи не кидав слів на вітер. І я знав — він говорив це не зі зла. Він справді хвилювався за мене. Але його страх — це не мій страх. Я не боявся пастки чи краху. Я боявся тільки одного — втратити її.

Я зітхнув і провів долонею по волоссю.

Мене обирали жінки, мене боялися чоловіки. Я тримав у руках сотні життів і сотні смертей. Мій голос — це закон. Моя тінь — це вирок.

Але з появою Алії… щось у мені змінилося.

Вона не схожа на інших. Не кричала, не проклинала. Її мовчання боліло більше, ніж крики. Її сльози я бачив навіть тоді, коли вона не плакала. Її погляд пронизував мене — зляканий, крихкий, але такий живий.

"Ти нею ослаб."
Можливо.

Але, можливо, саме в ній — моя сила. Моя нова ціль. Мій новий шлях. Я будував імперію з крові, а тепер... хотів побудувати щось інше — хоча б для неї.

Та чи зможе вона пробачити? Чи зможе полюбити?
А головне — чи зможу я сам залишитися собою, тримаючи її за руку?

Я нахилився до столу, дістав срібну запальничку й крутнув її в пальцях. Мої руки тремтіли.
Я — Карім. І вперше в житті я боявся зробити крок. Але назад — шляху вже не було.