Читати книгу - "Темна пристань, Марія Дивосвіт"

Через роки, біля старої пристані ...

Вітер лагідно гладив хвилі, і пісня пристані лунала тихо, немов пам'ять про те, що було й що може ще статися.

Поруч із берегом сиділа Марта, її волосся мерехтіло на сонці, а поруч — Алексій, який вже давно навчався тримати в собі і тінь, і світло.

— Пророцтво ще не завершене, — прошепотів він, дивлячись на обрій. — «Прийде Та, що освітлює Тінь». Я вірю, що це лише початок.

— І ми готові, — відповіла Марта, обіймаючи його руку.

Тиша навколо була наповнена надією — тихою, але міцною. Бо в кожному з нас живе світло, яке здатне подолати найглибшу темряву.

Пісня темної пристані продовжувала лунати — як нагадування про боротьбу, любов і новий початок.

***

Вечірнє сонце ніжно обіймало садок біля старого будинку. Діти сміялися, бігаючи між квітами та деревами, їхні голоси наповнювали повітря життям і радістю.

Марта сиділа на лавці, тримаючи на колінах найменшу доньку — її очі світилися безмежною любов'ю і спокоєм.

Алексій стояв поруч, дивлячись на старшу дитину, яка обережно тримала в руках маленький амулет — точно такий, як той, що колись належав йому.

— Тепер він захищатиме їх так само, як і нас. Світло і тінь у них у крові — але вони навчаться жити в гармонії.

Діти бігали навколо, не знаючи про темні історії минулого, але відчуваючи ту магію, що завжди супроводжує їхню сім'ю.

Марта і Алексій обмінялися поглядами, повними надії.

— Наші діти — наше світло, — прошепотіла вона.

—І вони продовжать цю історію пристані, — додав він.

Відлуння їхньої любові лунало у кожному сміху, кожному дотику — і навіть у тиші було чути, що життя продовжується, і тінь більше не страшна.

Кінець