Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Веди свій плуг понад кістками мертвих 📚 - Українською

Читати книгу - "Веди свій плуг понад кістками мертвих"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Веди свій плуг понад кістками мертвих" автора Ольга Токарчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 59
Перейти на сторінку:
батареї, анітрохи не висхли. Але він був проти, щоб я йшла далі. Ми попрощалися на дорозі, і я вже було рушила додому, як він покликав мене.

Дизьо показував рукою в бік Перевалу. Щось там світилося, ледь помітно. Дивно.

Я повернулася.

— Що це може бути? — спитав він.

Я знизала плечима.

— Може, хтось ходить там з ліхтариком?

— Пішли, перевіримо. — Він схопив мене за руку й потягнув, як малий скаут, що саме опинився перед чимось таємничим.

— Зараз, Уночі? Дай спокій, усюди так мокро, — вигукнула я, вражена його впертістю. — Може, це Матога загубив ліхтарика, і він лежить там і світить.

— Це не світло ліхтарика, — відказав Дизьо й рушив догори.

Я намагалася його зупинити. Схопила за руку, але в моїй долоні опинилася лише рукавичка.

— Діонізію, ні, ми туди не підемо. Благаю.

Але він був як навіжений, бо взагалі не відізвався.

— Я залишаюся, — це була спроба вдатися до шантажу.

— Гаразд, тоді повертайся додому, я сам піду й перевірю. Може, щось трапилося. Йди.

— Дизьо! — вигукнула я зі злістю.

Він не відповів.

Тож я простувала за ним, присвічуючи нам ліхтариком, вихоплюючи з темряви плями світла, у яких втрачалися будь-які кольори. Хмари висіли так низько, що можна було за них ухопитися й дозволити нести себе кудись далеко, на південь, до теплих країв. А там стрибнути з висоти прямісінько до оливкового гаю, чи принаймні до виноградника в Моравії, де роблять неймовірно смачне зеленкувате вино. А тим часом наші ноги вгрузали в розквецяний сніг, і дощ силкувався залізти нам під каптури курток, щоб дошкуляти ще й там.

Нарешті ми це побачили.

На Перевалі стояв автомобіль, великий джип. Усі дверцята були відчинені й усередині світилося неяскраве світло. Я зупинилася за кілька метрів, боялася наблизитися, відчувала, що зараз розплачуся як дитина, від страху й нервів. Дизьо взяв у мене ліхтарика й повільно підійшов до авто. Присвітив досередини. Там було порожньо. На задньому сидінні лежав портфель, чорний, і ще якісь пакети, певне, із продуктами.

— Слухай? — тихо промовив Дизьо, розтягуючи слова. — Я цей джип знаю. Це «Тойота» нашого Коменданта.

Тепер він обмацував світлом ліхтарика простір біля автомобіля. Машина стояла в місці, де дорога звертає ліворуч. Праворуч кущилися хащі; за німців тут стояли будинок і вітряк. А зараз були хіба що порослі чагарниками руїни й високий горіх, до якого восени збігалися Вивірки з усієї околиці.

— Диви-но, — мовила я, — глянь, що тут на снігу!

Промінь ліхтарика вихопив дивні сліди — силу-силенну круглих відбитків розміром як монета, скрізь їх було повно, довкола машини, на дорозі. І були сліди важких чоловічих черевиків. Вони були добре помітні, бо сніг танув, і темна вода заповнювала кожну заглибину.

— Це сліди ратичок, — сказала я, присідаючи й уважно приглядаючись до невеличких, круглих знаків. — Це сліди Козуль. Бачиш?

Але Дизьо дивився в інший бік, туди, де розмоклий сніг був витоптаний, знищений дощенту. Промінь ліхтарика просувався далі, до заростів і за мить я почула, як Дизьо зойкнув. Він стояв, нахилившись над отвором старого колодязя в кущах, край дороги.

— Боже мій, Боже мій, Боже мій, — повторював він як заведений, і це мене цілковито позбавило рівноваги. Адже відомо, що жоден бог не прийде й не впорається тут з усім.

— Боже, там хтось є, — зойкнув Дизьо.

Мені стало гаряче. Я підійшла до нього й вихопила ліхтарика з його руки. Посвітила до отвору й угледіла жахливу картину.

У неглибокому колодязі стирчало скоцюрблене тіло, головою додолу. За плечем видніла частина обличчя з розплющеними очима, страшного, заюшеного кров’ю. З отвору стриміли черевики, масивні, із грубими підошвами. Колодязь віддавна був засипаний і мілкий, така собі яма. Колись я сама прикривала її гіллям, щоб туди не втрапили Вівці Стоматолога.

Дизьо став навколішки й безпорадно торкнувся цих черевиків, погладив їхні халяви.

— Не чіпай, — прошепотіла я.

Серце шалено гупало. Мені здавалося, що зараз ця закривавлена голова обернеться в наш бік, з-під засохлих цівочок крові зблиснуть білки очей, а вуста ворухнуться, щоб вимовити якесь слово, а тоді це важке тіло почне вилазити нагору, назад, до життя, розлючене власного смертю, розгніване, і схопить мене за горлянку.

— Може, він ще живий, — благальним тоном озвався Дизьо.

Я молилася, щоб це виявилося не так.

Ми стояли з Дизем закоцюблі й нажахані. Дизьо здригався, ніби його струшували судоми; я боялася за нього. Він цокотів зубами.

Ми обнялися, і Дизьо заплакав.

Вода ринула з неба, випливала із землі, яка, здавалося, перетворилася на величезну губку, просякнуту крижаним дощем.

— Схопимо запалення легень, — хлипав Дизьо.

— Ходімо звідси. Підемо до Матоги, він знає, що робити. Ходи звідси, не треба тут стояти, — запропонувала я.

Ми рушили назад, обійнявшись незграбно, неначе поранені солдати. Я відчувала, як у мене палає голова від несподіваних, бентежних думок, я майже бачила, як ці думки парують під дощем, перетворюються на дим і приєднуються до чорних хмар. І коли ми так ішли, ковзаючись по розмоклій землі, у мені раптом зродилися слова, якими я запрагнула поділитися з Дизем. Дуже хотілося вимовити їх уголос, але поки що вони не могли з мене видобутися. Утікали. Я не знала, як почати.

— Господи, Ісусе, — схлипував Дизьо. — Це Комендант, я бачив його обличчя. Це був він.

Дизева думка завжди для мене багато важила, і я не хотіла, аби він уважав, що я божевільна. Тільки не він. Коли ми вже опинилися біля будинку Матоги, я зібрала всю свою мужність і вирішила зробити черговий крок та сказати йому, що я про все це думаю.

— Дизю, — почала я. — Це Тварини мстяться людям.

Він завжди вірить моїм словам, та цього разу взагалі мене не слухав.

— Це не таке вже неможливе, — продовжувала я. — Тварини сильні й розумні. Ми навіть не уявляємо собі, наскільки. Колись на Тварин подавали до суду. Траплялися навіть засуджені.

— Що ти кажеш? Що ти кажеш? — безтямно белькотів він.

— Я десь читала про Щурів, яких позвали до суду, бо вони наробили великої шкоди. Справу відкладали, оскільки Щурі не з’являлися на процес. Зрештою їм навіть надали адвоката.

— Господи, що ти таке кажеш?

— Це було, здається, у Франції, у шістнадцятому столітті, — розповідала я. — Невідомо, чим усе закінчилося, і чи їх покарали.

Він раптом спинився, міцно схопив мене за плечі й трусонув.

— Ти в шоку. Що ти мелеш?

Я добре знала, що кажу. І вирішила це колись перевірити, принагідно.

Матога вигулькнув з-за паркану з ліхтариком на чолі. Його обличчя в цьому світлі виглядало страшним,

1 ... 16 17 18 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Веди свій плуг понад кістками мертвих», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Веди свій плуг понад кістками мертвих"