Читати книгу - "І прибуде суддя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я кинувся бігти у найближчу бічну вуличку від тієї, якою щойно йшов, підштурхуваний холодним осіннім вітром. Пробіг її майже до кінця і почув крик знову десь збоку. Тепер, не роздумуючи, побіг на нього через чийсь город. Мусив перелізти через паркан, потім перебігти сад і перескочити через ще одну загорожу.
Нарешті на цій вулиці я побачив темні силуети, наближаючись угледів, що вони мовби виконують якийсь ритуальний танець. Двоє молодих здорованів копали ногами жінку чи дівчину, яка лежала на землі і тихо стогнала.
— Гей, що ви робите? — закричав я. — Облиште її негайно.
Обидва здоровані (опинившись поруч, я відчув, як від них аж пашить лютою силою), мов за чиєюсь командою, повернулися до мене. Вони не промовили жодного слова, але їхні наміри і рухи були промовистіші за будь-які слова. Проте що-що, а уникати ударів я умів. Недарма у Львові ходив одразу на дві секції — я відчував, що майбутньому юристу знати деякі прийоми не завадить. Незабаром я пересвідчився, що й битися вмію не гірше за моїх супротивників. Хоч вони разів зо три дістали мене у щелепу, плече та груди, я встиг заїхати одному в підборіддя та у вухо, а другого взагалі змусив розпластатися і відчути прохолоду збатоженого дощем ґрунту. Доки він підводився, я садонув другого ногою, після чого остаточно зрозумів, що ці двоє схожі більше на лантухи, ніж на бойових биків, якими вони видалися мені на початку. Після двох чи трьох спроб ще напасти вони ганебно втекли, так і не промовивши жодного слова. Я лишився наодинці з їхньою жертвою. Дівчина лежала скоцюрбившись, вткнувшись лицем у землю. Я злякався — чи не померла вона? Обережно торкнувся плеча. Вона заворушилася, повільно перевернулася на спину.
— Вам допомогти?
Вона не відповіла, зате раптом обхопила мої ноги і стала тулитися до них, при цьому тремтіла, наче її била пропасниця.
— Допомогти вам підвестися?
Так само не відповідаючи, вона стала підводитися сама. Я відчув її гаряче дихання, побачив побите, вимазане лице.
— Ви не залишите мене? — прошептала вона.
— Звичайно, ні, — сказав я. — Де ви живете?
— Тут… Недалеко. Ходімо.
Дорогою я спробував дізнатися, чого з нею так жорстоко повелися ті нападники і хто вони такі. Вона спинилася і, здавалося, була дуже вражена моїми запитаннями.
— Ви не з нашого міста? — у її голосі звучало непідробне здивування. Вона приглушено засміялася. — Звичайно ж, як я про це відразу не здогадалася.
— Я справді недавно тут працюю.
— Бідолашний, — вона промовила це слово навіть не з відтінком жалю, а начеб зневаги.
— Ч-чому бідолашний? — спантеличено спитав я.
— Бо ви… Ні-ні, мовчіть. Мовчіть, будь ласка. — Вона говорила з присвистом і начеб зі смішком. — Не треба запитань. Ми вже прийшли.
Ми спинилися біля добротного цегляного будинку, що темнів за парканом, наче маленька фортеця. Дівчина зазирнула мені у вічі, мовби намагаючись побачити там щось приховане в суцільній темряві пізнього старовишнівського вечора.
— Можна вас про щось попросити? — сказала тихо і цього разу якось жалібно. — Я хочу вас забрати до себе. Ні-ні, не заперечуйте. Не відмовляйтесь, прошу вас. Батьки вже сплять, у мене своя кімната. Напою вас чаєм. Не відмовляйтеся, прошу вас, — повторила вона, ще й начеб вклонилася.
— Гаразд, — сказав я. — Напійте чаєм. Я справді трохи змерз.
— Спасибі.
Вона відчинила хвіртку, потім відімкнула двері веранди, провела мене через кухню до невеличкої кімнати.
— Сідайте, — сказала. — Я зараз.
Вона щось пошукала у шафі, яка стояла біля дверей, і, знайшовши, рушила до виходу.
— Вимикач біля дверей, — сказала вже за порогом.
Я зрозумів: не хоче, аби я побачив її при світлі побитою і брудною.
Клацнувши вимикачем, оглянув кімнату. Це була звичайна дівоча кімната з односпальним ліжком, шафою для одягу, маленьким столиком із стосиком книжок на ньому і репродукціями світлин кіноактрис на стіні, почесне місце серед яких займав календар із зображенням ще донедавна популярної в наших краях мексиканки Вероніки Кастро. Я хотів сісти в одне з двох крісел, які стояли біля столика, та подумав, що мені теж не завадить вмитися. Поглянув на штани, до яких поприставали грудки глевкої землі, геть забруднені черевики, і зрозумів, що й почиститися теж не зайве.
Поки що ж я взяв до рук верхню з книжок, що лежали на столику. І здивувався: то була філософська книжка — «Час і буття» Гайдеґґера. Я механічно став гортати, але швидко облишив і взявся за іншу. Дідько візьми, ще ліпше — Юнґ. Інші книжки виявилися книжками зі східної філософії та окультизму. Ого, то моя незнайомка не така проста, як можна було собі уявити. Я ще раз поглянув на «іконостас» актрис на стіні. Та не встиг нічого додумати, бо почулись кроки, і я, мов заскочений на чомусь негарному, поспішно поклав книжку назад.
Дівчина повернулася, зодягнута вже в рожевий ситцевий халатик. Вигляд у неї був не вельми: розбита губа, синець під оком, синець на руці і добряче побите коліно, що визирало з-під халатика. Але й такі атрибути не зіпсували її м'якої краси, що проступала, аж просилася оцінити, у правильному овалі обличчя, ледь помітних ямочках на щоках, а також носику і підборідді, яких було саме в міру, у високих, хоч і не випнутих грудях, що вгадувалися крізь тонку тканину. Вона, очевидно, одразу збагнула, що сподобалася мені з першого погляду, і зашарілася.
— Мені пощастило, — першим порушив я мовчанку.
— Пощастило? — здивувалася вона.
— Так. Пощастило врятувати саме вас.
— Я поставила чайник, — зашарілася вона ще більше. — Умивальник на веранді, там і щітка. Та ходімте, я покажу.
На веранді вона теж увімкнула світло, хоч і не відразу, і я встиг насолодитися її явно схвильованим, переривчастим диханням. То було дихання жінки, яку пристрасно обіймають. «Я їй сподобався», — майнула думка, перш ніж я здивувався. Майже так само вона дихала, може, трохи тихіше, коли я допомагав їй підводитися, там, на вулиці. «Гм, — сказав я собі подумки, — однак…» А що — однак, я не знав. Може, вона банальна місцева шлюшка?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І прибуде суддя», після закриття браузера.