Читати книгу - "Маріупольський процес"

В учебку до них приїжджав священик. Роман запитав його: як бути із заповіддю «не вбий»? Священик сказав: «Коли ворог прийшов у твій дім, не можна бути бездіяльним, треба захищатися». Треба захищатися, треба захищати своїх. Але він і цього не встиг. Три тижні у підготовчому таборі на полігоні і кілька днів у базовому таборі поблизу Маріуполя, тоді висунулися на північ – і ось він, полон, і раз по разу та сама картинка перед очима, варто лише стулити повіки: Валік, розірвана шматяна лялька, і голос-цвях, голос-молоток: «Давай, тягни»…

А наяву – зіпсута земля під гнилою підлогою, він довбеться з нею, стираючи руки у кров. Ще й ця дівчинка разом із ним. Відігнав від себе видиво: її обличчя, волосся, неправильні ямки від усмішки – геть! геть! Не хочу, вимучила мене.

Часом Ольга дивиться на нього теплим поглядом, щось запитує, усміхається, він від того втоми не чує, працює як заведений… А то раптом обдасть дошкульним холодом слів і погляд відводить, уникає зустрічатися із ним очима. Не звертай уваги, каже він собі, що тобі до неї, до перепадів її настрою…

Ще кілька днів – і прощавай, біла хатко із синіми дверима та шибками, прощавай і ти, баргароне. Але охоплює часом розпач, не так до думок чіпляється, як до серця, смокче, витягує соки. Що йому до цієї дівчини, такої часом далекої-далекої, чужої-чужої? Хіба дівчат у Львові бракує?

15

Валька-Самореклама вчащає. То бере пристрій для вибивання кісточок (вона, бач, теж компоти крутить), то повертає. То у неї сіль закінчилася, то лаврове листя. А сама на Романа оком накидає і сміється дзвінко, розгонисто. Гарний у Вальки сміх, заохочувальний. Наче не стріляють поруч, наче не війна, і цей Роман – наче не полонений. Якесь безглуздя, на вербі груші…

Голий по пояс, синці на тілі, на грудях – чорна гематома, Роман сидить на краєчку вибраної ним ями – вже більше як півметра углиб – спирається ногами. У лівій руці тарілка, у правій і ложка, і хліб. Їсть без поспіху, але й не розтягуючи перепочинок надовше, ніж варто. Зосереджено їсть, наче працює. Валька зістрибнула у яму, походжає, ногами долівку промацує, а то відвернеться, нахилиться, демонструючи обтягнуті лосинами стегна, щось видивляється поміж грудок землі. Пальми на сідницях похитуються. Показовий виступ. Сеанс відвертого зваблення.

Наблизилася до нього, очі в очі, пускає бісики. Верхні ґудзики кофтинки розстібнуті, і його погляд, звісно, заповзає у її викот.

– А мені, – бавиться голосом Валька, зовсім стишила його, до шурхотливого оксамиту, – а мені так треба двері вирівняти, зовсім просіли, доводиться підважувати, щоб зачинити. Дід Петро казав з петель зняти, стесати зайве і знову почепити. Прийдеш?… Зробиш?… Моя хата з того боку, через одну. З городу нічим не огороджена. Пес не кусається. Скажеш йому: Сірко, де Валентина?

– А він мені: а мені звідки знати? Повіялася десь…

Валька відповідає розкотистим сміхом:

– Не бійся, він не кидатиметься.

– Не знаю, чи втраплю, – каже Роман, – я собак боюся.

– Я помітила, – сяє зубами Валентина, – спите разом з Диком. То, може, ти жінок боїшся, а не собак?

Ольга робить вигляд, що не прислухається. Вона ледве долає роздратування. Він їй самій потрібний, тут роботи й роботи, а Валька пхається зі своєю потребою, зі своїми дверима. Зі своїм безсоромним сміхом.

– Досить прохолоджуватися, – припиняє Ольга балачки. – До роботи! Завтра випалюємо землю паяльною лампою і заливаємо солярою. Доведеться потерпіти, Валентино.

– Зараз, почекай, ще перекуримо…

Валька дістає відкриту пачку цигарок. І робітничок вже увесь її, з тельбухами.

Вони виходять удвох на подвір’я, бубонять там упівголоса, Валька сміється. Видмухують дим у спільну хмарку, вона їх огортає, відділяючи від усього світу.

– Гей! – нагадує про себе Ольга.

Роман гасить недопалок до підошви свого берця. Ставить крапку на обідній перерві.

За деякий час у вузьку щілину між дошками сортиру, а тоді, перебігши очима, – через дірку від вибитого сучка він бачить, як Ольга рішуче прямує стежкою між помідорними кущиками. Губи стиснуті в нитку, брови зсунуті – чимось стурбована. Зупинилася, видивляючись щось на сусідніх городах, руки в боки.

Роман вийшов, вона озирнулася на рипіння дверей, і вираз обличчя умить змінився: здивовано скинула брови, наче й погляд посвітлішав. На якусь секунду, дві. А тоді знову прибрала незадоволеного виразу.

Роману раптом спало на думку, чи не його вона, часом, шукала, видивляючись на Вальчиному городі. Навіть усміхнувся до Ольги, але вона наче прочитала його думки, одразу й різко присадила, чомусь іще більш сердита:

– Де ти ходиш?

Пішов за нею, зачепивши ногою помідорний кущ – від доторку різко запахло зеленим бадиллям, нагадавши про самбірську бабусю, про її город, черешню та запахи землі.

Часом Ольга така сердита, нічим їй не догодиш.

А їй у вухах свербіли слова Вальки. Ті, що шепотіла їй на кухні, підсміюючись, зблискуючи молочними білками очей: «А цей Роман гарячий хлопець…» Валька жмакала у руці пакетик чорного перцю (перець у неї, бач, закінчився), в обох лоскотало у носі від того. Обидві й пчихнули одночасно. Валька носом шморгнула, не далася збитися з теми: «Каже мені, чуєш: ти не боїшся мене до себе кликати?… А як і справді прийду? І так дивиться, примружившись, таким голодним поглядом…»

Чого ж йому не мружитись, своїм підбитим оком? Воно завжди примружене. Знову Валька вигадує, знову в’яже своє словесне плетиво, усі чоловіки у радіусі кількох кілометрів тільки про неї й думають, навіть заляканий жінкою дядя Вася, що весь час озирається, чи баба Галя, його Гала, бува, за ним не дибає. Як тільки не набридло те саме патякати?

За кілька днів Роман таки опинився у Вальчиній хаті. Заледве переступив поріг – господиня назустріч, приклала палець до губів: тихо! Рукою кличе, пішли-пішли: он туди неси мішок, туди. І на подвір’я, за хату, до сінника на невисоких дерев’яних підпорах, з дощаною підлогою, під похилим дашком, на чверть заповненого першим цьогорічним сіном. Роман застиг, не випускаючи з рук лантуха з порожніми слоїками («Олю, позич трилітрових бутильків, страх як треба, нехай