Читати книгу - "Насолода"

Після передчасної смерті батька він залишився сам-один у віці двадцяти одного року, власником чималого статку, незалежний від матері, під владою своїх пристрастей і своїх смаків. Він жив протягом п’ятнадцяти місяців в Англії. Мати вийшла заміж удруге за свого давнього коханця. І він повернувся до Рима, якому завжди віддавав перевагу.

Рим був його великою любов’ю. Не Рим цезарів, а Рим пап; не Рим арок, терм, форумів, а Рим вілл, фонтанів, церков. Він віддав би весь Колізей за віллу Медічі, Кампо Ваччіно[62] за площу Іспанії, арку Тита,[63] за Фонтан із Черепахами.[64] Королівська розкіш Колонни,[65] Доріа,[66] Барберіні[67] приваблювала його більше, аніж руїни грандіозних імператорських пам’яток. І його великою мрією було здобути у своє володіння палац, прикрашений скульптурами Мікеланджело й картинами Караччі,[68] такий, як Фарнезе; картинну галерею з творами Рафаеля, Тиціана, Доменічіні, таку, як галерея Борґезе; віллу таку, як вілла Алессандро Альбані,[69] де густі хащі самшиту, червоний граніт зі Сходу, білий мармур із Луні,[70] грецькі статуї, картини Відродження, спогади про це місце створювали б зачаровану атмосферу навколо якогось його великого кохання. У домі маркізи д’Ателета, своєї кузини, над дошкою зі світськими сповідями біля запитання: «Ким ви хочете бути?» він написав: «Римським князем».

Приїхавши до Рима в кінці вересня 1884 року, він оселився в палаці Дзуккарі на Трінітá-деї-Монті, над чудовою католицькою оранжереєю, де тінь від обеліска Пія Шостого позначає плин годин. Протягом усього жовтня він прикрашав палац. Потім, коли всі кімнати були оздоблені й готові, він пережив у новій оселі кілька днів неподоланного смутку. Це було бабине літо Сан-Мартіно, весна мерців, похмура й тиха, коли Рим здається не менш золотим, аніж місто на Крайньому Сході, під майже молочним небом, прозорим, як ті небеса, що нависають над південними морями.

Ця томливість повітря й світла, в якій усі речі, здавалося, втрачали свою реальність і ставали нематеріальними, вкидала юнака у глибоку знемогу, наповнювала його невиразним відчуттям невдоволення, некомфортності, самоти, порожнечі, ностальгії. Почуття невиразної тривоги накочувалося на нього як від зміни клімату, так і від зміни звичаїв. Душа перетворює на психічні феномени невиразні враження організму в той самий спосіб, у який сновидіння перетворює, згідно зі своєю природою, інциденти сну.

Безперечно, він тепер увійшов у новий етап свого життя. «Чи знайшов я нарешті жінку та діяльність, спроможні заволодіти моїм серцем і стати метою мого існування?» Але він не знаходив у собі ані впевненості у своїх силах, ані передчуття слави чи щастя. Увесь просякнутий і насичений мистецтвом, він досі не створив нічого вартого уваги. Жадібний до кохання й насолод, він досі по-справжньому не закохався й не спізнав справжньої втіхи. Поневолений ідеалом, він досі не підняв його образ на вершину своїх думок. Ненавидячи біль за своєю природою і своїм вихованням, він був вразливим у кожній частці свого єства, відкритий для болю в кожній своїй частині.

У мішанині суперечливих схильностей він утратив будь-яку волю й будь-яку мораль. Воля, від якої він відрікся, віддала свою владу інстинктам. Естетичне відчуття, витончене, могутнє й завжди активне, підтримувало певну рівновагу його духу; таким чином він міг сказати, що його життя було безперервною боротьбою протилежних сил, замкнене в межах певної рівноваги. Чоловіки, наділені інтелектом, яких виховали в поклонінні культу Краси, завжди, навіть тоді, коли віддаються найбезсоромнішій розпусті, зберігають певний порядок у своїй поведінці. Отже, можна сказати, що уявлення про Красу є внутрішньою віссю їхнього єства, навколо якої обертаються всі їхні пристрасті.

Навколо його смутку витав спогад про Констанцію Ландбрук, витав туманно, наче пахощі, які розвіялися. Кохання до Конні було досить витонченим коханням; і вона була надзвичайно милою жінкою. Вона здавалася створінням Томаса Лоуренса;[71] була наділена всіма тими видами жіночої грації, що їх так любив той художник оборок, мережив, оксамиту, блискучих очей, напіврозтулених уст; вона була другим утіленням маленької графині ді Шафтесбері. Жвава, балакуча, рухлива, щедра на дитячі зменшувальні слова й на тривалий сміх, легка на вияви несподіваної ніжності, на раптові впадання у меланхолію, на несподівані спалахи гніву, вона вносила в кохання багато руху, багато розмаїття, багато вередувань. Її найприємнішою якістю була свіжість, із якою вона ніколи не розлучалася. Коли вона прокидалася після ночі кохання, вона була запашною й чистою, наче щойно вийшла з ванної. Її постать виникала в пам’яті Андреа завжди з однією прикметною рисою: з волоссям, почасти розпущеним на шиї й утримуваним на тім’ї золотим гребінцем; з райдужними очима, що плавали в білому, наче бліда фіалка в молоці; з розтуленими вустами, освітленими білими сміхотливими зубами, зануреними в рожеву плоть ясен; у затінку завіс, які пропускали на ліжко слабке світло між зеленаво-синім і сріблястим, схоже на світло в печері над морем.

Але мелодійне базікання Конні Ландбрук лунало в душі Андреа як одна з тих легких мелодій, що на певний час проникають у свідомість. Не раз вона казала йому в часи вечірньої меланхолії з очима, затуманеними слізьми: «І know, you love me not…[72]». Він і справді її не кохав, вона його не вдовольняла. Його ідеал жінки не був таким нордичним. В ідеальному випадку він відчував потяг до придворних дам шістнадцятого сторіччя, які затуляли обличчя хтозна-якою магічною вуаллю, якимись прозорими зачарованими масками, сказати б, створювали атмосферу нічних чарів, наповнених божественним острахом Ночі.

Зустрічаючи герцогиню ді Шерні, донну Елену Муті, він думав: «Ось моя жінка». Усе його єство тремтіло від радощів у передчутті володіння.

Їхня перша зустріч відбулася в домі маркізи д’Ателета. Ця кузина Андреа, що жила в палаці Роккаджовіне, приймала у своїх салонах багато гостей. Вона приваблювала їх своєю дотепною веселістю, невимушеністю своїх слів, своєю невтомною усмішкою. Риси її обличчя нагадували певні жіночі профілі на малюнках юного Моро,[73] у виноградниках Гравелло.[74] У своїх звичаях, у смаках, у манері вдягатися вона нагадувала маркізу де Помпадур не без легкої афектації, бо була надзвичайно схожа на фаворитку Людовіка П’ятнадцятого.

Щосереди Андреа Спереллі займав місце за столом у маркізи. Якогось вівторка увечері у ложі Театру Валле[75] маркіза сказала йому сміючись:

– Не забудь завтра прийти, Андреа. Серед моїх гостей буде цікава, можна сказати, фатальна особа. Підготуйся відбити напад чаклунства. Тобі доведеться пережити хвилину слабкості.

Він відповів їй зі сміхом:

– Я прийду неозброєним, якщо тобі так хочеться, кузино. Прийду в одязі жертви. Це також буде