Читати книгу - "Останнє бажання"

— Тепер думаєш, що ти господиня замку?

Кивок, цього разу виразніший.

— Ти мула?

Повільний, заперечливий рух голови. Сичання, яке почулося, могло походити лише з блідих, жахливо усміхнутих вуст, хоча відьми́н не помітив, щоб вони ворухнулись.

— Альп?

Заперечення.

Відьми́н відступив, сильніше стис руків’я меча.

— Отож, ти…

Кутики вуст почали підніматися вище, все вище, губи розтулилися…

— Брукса! — скрикнув відьми́н, кидаючись до фонтану. З-за блідих губ зблиснули білі гострі ікла. Вампіриця зірвалася, вигнула спину, мов леопард, і вереснула.

Хвиля звуку вдарила у відьми́на, як таран, забиваючи дух, чавлячи ребра, прошиваючи вуха й мозок колючками болю. Падаючи назад, він ще встиг схрестити зап’ястя обох рук у Знак Геліотропа. Чари значною мірою пом’якшили удар спиною об мур, але й так йому потемніло в очах, а решта повітря зі стогоном вирвалася з легень.

На спині дельфіна, в кам’яному колі висохлого фонтану, на місці, де ще мить тому сиділа витончена дівчина у білій сукні, розпластав блискучу тушу величезний чорний кажан, роззявляючи довгу вузьку пащу, переповнену рядами голчастої білизни́. Перетинчасті крила розправилися, безшумно залопотіли і створіння ринуло на відьми́на, як болт, вистрелений з арбалету. Геральт, відчуваючи в роті металічний присмак крові, викрикнув заклинання, простягаючи перед собою руку з пальцями, складеними у Знак Квен. Кажан, шиплячи, різко повернув, регочучи знявся в повітря і відразу ж кинувся вниз, у вертикальне піке, цілячись просто в карк відьми́ну. Геральт відскочив убік, схибивши. Кажан плавно, граціозно, підігнувши одне крило, обернувся, облетів круг нього і знову перейшов у атаку, роззявляючи безоку зубасту пащу. Геральт чекав, витягнувши у бік потвори меч, який тримав обіруч. В останню мить стрибнув, — не вбік, а вперед, вдаряючи навідліг, аж повітря засвистіло. Почув, як кігті тварюки розривають йому щоку, а оксамитно вологе крило ляскає по карку. Обернувся на місці, переніс тягар тіла на праву ногу і різким змахом ударив назад, знову промахуючись через фантастичну звинність створіння.

Кажан змахнув крилами, здійнявся, помчав у бік фонтану. В мить, коли криві пазурі скреготнули об камінь цембровиння, огидна заслинена паща вже розмазувалася, метаморфувала, зникала, хоча бліді вустонька, що з’являлися на його місці, далі не приховували убивчих ікол.

Брукса пронизливо заверещала, модулюючи голос у макабричний спів, витріщила на відьми́на переповнені люттю очі й знову заверещала.

Удар хвилі був таким потужним, що пробив Знак. В очах Геральта завирували чорні й червоні кола, у скронях і тім’ї заломотало. Крізь біль, що свердлив йому вуха, почув голоси — ридання і стогін, звуки флейти і гобоя. Впав на одне коліно, струснув головою.

Чорний кажан безшелесно плив до нього, роззявляючи в польоті зубасті щелепи. Геральт, хоч приголомшений хвилею вереску, зреагував інстинктивно. Схопився з землі, блискавично пристосовуючи темп рухів до швидкості польоту потвори, зробив три кроки вперед, відскік і півоберт, а після цього швидкий, як думка, обіручний удар. Вістря не зустріло опору. Майже не зустріло. Він почув вереск, але цього разу був то вереск болю, спричиненого дотиком срібла.

Брукса, виючи, метаморфувала на спині дельфіна. На білій сукні, трохи вище лівого перса, видно було червону пляму під порізом, не довшим мізинця. Відьми́н скрипнув зубами — удар, що мав розтяти бестію навпіл, виявився лише подряпиною.

— Кричи, вампірице, — воркнув, обтираючи кров зі щоки. — Викричись. Трать сили. А тоді я зітну тобі гарненьку голівку!

«Ти. Ослабнеш перший. Чарівник. Уб’ю».

Вуста брукси не рухалися, але відьми́н виразно почув слова, вони звучали в його мозку, вибухаючи, глухо вдаряючи, з відлунням, наче з-під води.

— Побачимо, — процідив, похилившись і йдучи в бік фонтану.

«Уб’ю. Уб’ю. Уб’ю».

— Побачимо.

— Вереєно!

Нівеллен, зі звішеною головою, вчепившись за одвірок, вибрався з дверей палацика. Непевним кроком пішов у бік фонтану, якось незгідно махаючи лапами. Кризу каптана заплямувала кров.

— Вереєно! — крикнув знову.

Брукса шарпнула головою в його бік. Геральт, підіймаючи меч для удару, стрибнув до неї, але реакція вампіриці була куди швидшою. Різкий вереск — і чергова хвиля збили відьми́на з ніг. Ринув навзнак, проїхав по жорстві алейки. Брукса вигнулася, напружилася для стрибка, ікла в її роті зблиснули, як розбійницькі ножі. Нівеллен, по-ведмежому розчепіривши руки, спробував її вхопити, але вона вереснула йому просто в пащу, відкидаючи на кілька сажнів назад, на дерев’яне риштування під муром, що зламалося з пронизливим тріском, засипаючи його скиртою деревиння.

Геральт уже був на ногах, біг довкола подвір’я, намагаючись відвернути увагу брукси від Нівеллена. Вампіриця, маючи білою сукнею, мчала просто на нього, легко, наче метелик, майже не торкаючись землі. Вже не верещала і не намагалася перевтілюватися. Відьми́н знав, що вона утомлена. Але знав, що, навіть утомившись, далі є смертельно небезпечною. За спиною Геральта Нівеллен гуркотів дошками, ревів.

Геральт відстрибнув уліво, оточив себе коротким дезорієнтаційним млинком меча. Брукса перла до нього — чорно-біла, розвіяна, страшна. Він її недооцінив — вереснула на бігу. Він не встиг скласти Знаку, полетів назад, лупнув плечима об стіну, біль у хребті запроменів аж до кінчиків пальців, паралізував рамена, підтяв коліна. Впав навколішки. Брукса, співучо виючи, стрибнула до нього.

— Вереєно! — ревнув Нівеллен.

Вона відвернулася. І тоді Нівеллен з розмаху вбив їй поміж грудей зламаний гострий кінець триметрового кілка. Не крикнула, тільки зітхнула. Почувши це зітхання, відьми́н здригнувся.

Стояли — Нівеллен на широко розставлених ногах, тримав жердину обіруч, затиснувши її кінець під пахвою. Брукса, як білий метелик на шпильці, зависла на другому кінці кілка, теж затискаючи на ньому обидві долоні.

Вампіриця розпачливо зітхнула і раптом сильно наперла на жердину. Геральт побачив, як на її спині, на білій сукні розквітає червона пляма, а з неї, в гейзері крові, огидно і сороміцько вилазить зламане вістря. Нівеллен скрикнув, зробив крок назад, потім другий, потім швидко почав відступати, але не випускав кілка, волочачи за собою пробиту бруксу. Ще крок — і обперся плечима об стіну палацика. Кінець жердини, яку він тримав під пахвою, скреготнув об мур.

Брукса повільно, наче пестливо, просунула дрібні долоньки вздовж жердини, витягнула руки на повну довжину, сильно вхопилася за кілок і повільно натиснула на нього знову. Очі мала широко розплющені, голову відкинуту назад. Її зітхання ставали частішими, ритмічними, переходячи у хрипіння.

Геральт встав, але, заворожений картиною, далі не міг здобутися на жодну дію. Почув слова. що глухо лунали всередині черепа, немов під склепінням холодного і мокрого льоху.

«Мій. Або нічий. Кохаю тебе. Кохаю.»

Чергове страшне, розірване, втоплене в крові зітхання. Брукса рвонулася, далі просунулася вздовж