Читати книгу - "Артур і мініпути"

Годинник сповіщає, що доба добігає кінця.

— Пора, Артуре, — каже інший воїн і ставить його в центр килима. Він передає хлопчикові папірець із дідусевими вказівками, який невідомо звідки взявся. Тремтяча Артурова рука тягнеться до папірця; годинник розмірено відраховує перший Удар.

Глянувши в записку, Артур кинувся до підзорної труби. На ній — три кільця. Артур береться за перше.

— «Перше кільце — кільце тіла. Три оберти праворуч», — дрижачим голосом читає він і точно виконує вказівку.

Нічого не відбувається. Годинник відраховує четвертий удар.

Артур береться за друге кільце.

— «Друге кільце — кільце розуму. Три повороти ліворуч».

Він обертає кільце — це зробити значно важче.

Годинник б'є дев'ятий раз.

Африканський вождь підіймає очі вгору: здається, його тривожить невеличка хмарка, що стрімко наближається до Місяця.

— Швидше, Артуре! — попереджує він. Хлопчик береться за третє, останнє кільце.

— «Третє кільце — кільце душі. Повний оберт».

Набравши в легені якомога більше повітря, Артур обертає третє кільце. Годинник б'є одинадцятий раз.

На біду хмарка досягла своєї цілі: добігла до Місяця і заволокла його. Місячне світло тьмяніє. Третє кільце стає на місце. В тиші лунає останній, дванадцятий удар годинника.

І нічого не відбувається. Матасалаї мовчать. Здається, навіть вітер завмер у чеканні.

Стурбований Артур поглядає на воїнів, а ті — на Місяць, точніше туди, де він тільки-но сяяв. Зараз на тому місці сіра хмарка. Вона й не здогадується, що її поява може спричинити величезні нещастя.

На допомогу приходить вітер — і хмарка неохоче відповзає.

Місяць знову засяяв. Його тонкий срібний промінь блискавично пронизує небозвід, підзорну трубу і таємничу яму, ніби чиясь невидима рука простромила їх гігантською шпагою. Умить яму залило місячне сяйво.

Артур від подиву кліпає очима й повільно осідає на землю.

Запановує тиша. Ніяких змін навколо, тільки воїни почали усміхатися.

— Світлові двері відчинено! — гордо оголошує вождь. — Ти можеш увійти.

Артур підскакує.

— Увійти? Куди?

— Туди. І постарайся знайти такі слова, щоб тобі повірили і впустили. На це є лише п'ять хвилин.

Звісно, він усе їм розповість, нічого не приховає. Та чи зрозуміють його? Артур підходить до підзорної труби й зазирає в окуляр: нічого особливого. Коричнева маса, м'яка й рухлива. Земля як земля.

Хлопчик повертає трубу і дивиться з другого кінця: на дні ями повільно відчиняються крихітні дверцята. Із них висувається ще менша драбинка — не більше міліметра.

Артур буквально прилипає до підзорної труби. Крихітна драбинка трохи дрижить, ніби по ній хтось лізе. Хлопчик тамує подих: на горішньому щаблі він бачить малесенького чоловічка.

Це мініпут.

Артур приголомшений. Він навіть уві сні не міг собі уявити, які пригоди на нього чекають.

Мініпут прикладає долоньку до чола козирком і дивиться вгору.

Його личко все у веснянках, два чорні очка, як намистинки, і вушка з гострими кінчиками. Чарівного малюка звати Бара-хлюш.

РОЗДІЛ 8

Нарешті мініпут бачить те, що шукав, — велике око позирає на нього із лінзи чарівної труби.

— Арчибальд? — питає він не зовсім упевнено.

Артур від здивування остовпів. Це створіннячко ще й розмовляє!

— Е-е-е… мені… ні, — затинаючись, ледве вимовляє хлопчик.

— Назви себе! — нагадує йому воїн-матасалай.

Артур здригається: перед ним така велика мета, а часу обмаль!

— Я його онук — мене звати Артур.

— Сподіваюсь, Артуре, ти знаєш, навіщо тобі потрібно проникнути до нас, — каже мініпут. — Рада забороняє входити у світлові двері будь-кому. Вони відчинені тому, кому це справді необхідно.

— Мені дуже, дуже потрібно! — схвильовано починає Артур. Його голос здається якимось… чужим. — Сад хочуть вирубати, кущі скосити, траву вирвати! Через два дні тут не буде нічого — ні будинку, ні саду, а значить і… мініпутів!

Мініпут на драбинці захвилювався:

— Що ти, приятелю! Ти такий же жартівник, як і твій дідусь?

— Ні, мені не до жартів. Це новий власник. Він хоче спорудити на цій землі нові висотні будинки! — пояснює Артур.

— Висотні будинки? — перепитує Барахлюш і в його очах застигає жах. — А що це таке — висотні будинки?

— Це такі великі будівлі із бетону. Вони стоятимуть там, де нині сад, — відповідає хлопчик.

— Але це жахливо!!! — злякано скрикує Барахлюш.

— Так, жахливо, — погоджується Артур, — і нас може порятувати тільки дідусів скарб, який він заховав десь у саду. Тоді я зможу заплатити борги, і нас більше ніхто не зачепить.

Барахлюш приймає Артурову відповідь:

— Це й справді чудова ідея!

— Але щоб знайти скарб, я повинен потрапити до вас, — додає хлопчик. Та його співрозмовник не бачить нічого спільного між загрозою знищення саду і бажанням Артура проникнути в країну мініпутів.

— Зрозуміло, і все ж спочатку треба зібрати раду, всім пояснити, в чому річ, потім обговорити…

— Через два дні не треба буде нічого — ні ради, ні обговорення, — перебиває його Артур. — На той час вас просто не буде — ви всі загинете!

Барахлюш замислюється — нарешті він розуміє, про що попереджає хлопчик.

Артур запитально дивиться на вождя. Він дуже старався бути переконливим! Здається, навіть дещо нафантазував.

Вождь підіймає вгору великий палець — все було на найвищому рівні.

— Як тебе звати? — запитує Артур міні-пута, розглядаючи його через лінзу труби.

— Барахлюш, — відповідає крихітка.

— Барахлюше, майбутнє твого народу — у твоїх руках! — урочисто завершує Артур.

— Мініпут мало не падає з драбинки: певно, така відповідальність звалилася на нього вперше.

— Справді. Так. У моїх руках. Треба діяти! — мимрить він собі під носа. Крихітка так крутиться і розмахує руками, що зрештою не втримується на верхньому щаблі і падає, щоправда, нічого не пошкодивши — ні рук, ні ніг, ні голови.

— Треба попередити раду! Але ж вона в^ке зібралася на королівську церемонію! Мене повісять, якщо я порушу її правила!

— Барахлюш розмовляє сам із собою, але достатньо голосно. Він завжди так робить, коли шукає правильне рішення.

— Поспішай, Барахлюше, бо немає часу, — нагадує йому Артур.

— Так, звичайно! Нема! — хвилюючись, повторює мініпут. Покрутившись ще трохи на місці, він раптом пірнає у вузьку щілину, дуже схожу на тунель крота.

— Король мною пишатиметься! Але якщо я порушу порядок церемонії, він мене порішить на місці! — вигукує Барахлюш.

Вождь бонго-матасалай усміхається і підходить до Артура.

— Ти був переконливий, мій хлопчику!

— Сподіваюсь, я довів йому, що мені необхідно потрапити в його світ, — невпевнено відповідає Артур…

Тим часом Барахлюш, промчавши тунелем, вбігає у велику печеру — справжній підземний ґрот.

У ґроті — ціле місто. Це столиця мініпутів, у якій стоїть королівський палац. Барах люш вибігає на головну вулицю, в цей час безлюдну, отже, можна оглянути житла мініпутів. Усі будівлі