Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

Буйний День усміхнувся, підійшов до столу з рулеткою й купив собі пачку жовтих марок. За десять хвилин йому вже відважили золотого піску на дві тисячі доларів, і він зсипав його в свою торбинку, а що не помістилося — в другу. Дрібничка, талан ледь моргнув йому, а все ж то був талан, і дух йому піднявся ще вище. Він живе, і цей вечір належить йому!

— Гадаю, що тепер платить, хто виграв? — спитав він своїх доброзичливців.

Вони мусили погодитись. Коли Буйний День загнуздував життя й стискав його острогами, годі було йому перечити.

О першій годині він побачив, що Ілайджа Девіс, Генрі Фін та Джо Гайне пропихаються до дверей. Буйний День перейняв їх.

— Це куди? — спитав він, тягнучи їх назад до прилавка.

— Спати! — відповів Девіс, худорлявий чоловік, що вічно жував тютюн. Родом він був з Нової Англії і єдиний з цілої сім'ї мав рішучу й сміливу вдачу та відгукнувся на поклик Заходу, що долинув до нього через ліси й прерії.

— Треба виспатись, — додав Гайне, ніби виправдовуючись. — Узавтра рано ми виряджаємось.

Та Буйний День не пускав їх.

— Виряджаєтесь? Куди? Що вас сполошило?

— Ніщо не сполошило, — пояснив Девіс, — а тільки ми надумали звідати, чи правду тобі каже твоє серце. Підемо в Горішню Країну. Може, й ти до нас пристанеш?

— А далебі, пристану, — потвердив Буйний День.

Питавши жартома, Ілайджа пустив ту відповідь повз вуха.

— Ми хочемо спробувати щастя на Стюарті, — казав він далі. — Ель-Майо казав мені, що як спускався вперше річкою, то бачив непогані мілизни. Ми й хочемо, поки річка замерзла, поколупатись там. Згадаєш моє слово, Буйний Дню, настане час, і то навіть незабаром, коли золото добуватимуть цілу зиму, та ще й сміятимуться з нас, що ми тільки влітку греблися зверху.

Тоді на Юконі нікому й не снилося, що можна й серед зими копати землю та шукати золота. Земля промерзала аж до материкових верств, нарінок ставав твердий, як камінь, і його не можна було вгризти ні заступом, ані кайлом, тим-то золото добували тільки влітку, щойно земля поволі підтавала під сонцем і можна було її зверху згрібати. А взимку підвозили припас, полювали на лосів, лагодили все потрібне до літньої роботи. Найхолоднішими темними місяцями били байдики по великих таборах, таких як Серкл-Сіті та Сорокова Миля.

— Авжеж, до того йдеться, — згодився Буйний День, — пождіть лишень, поки золото виявиться на горішньому Юконі. Тоді побачите не таку роботу. Що нам завадить палити багаття, розморожувати грунт, копати шурфи, а тоді йти поземно за верствою? І ніяких підпорок не треба буде, нарінок і болото вистоять, доки й саме пекло замерзле, а зі смоли морозиво вийде. Коли добрий прошарок, то й на сто футів завглибшки будуть працювати. Я вам без жартів кажу, що йду з вами, Ілайджо.

Той засміявся, взяв попідруч своїх товаришів і рушив був до дверей.

— Та стривайте, я ж направду, — знову гукнув Буйний День.

Усі троє разом обернулись. На обличчях їм видно було й подив, і радість, і недовіру.

— Годі тобі! Не мороч голови, — промовив Фін, спокійний, поважний вісконсінець.

— Санки й собаки мої тут, — відповів на це Буйний День, — отже, в нас два запряги, вантаж поділимо порівну, й буде легше. Доведеться тільки спочатку йти помалу, бо мої собаки потомились.

Усі троє очевидячки зраділи, проте ще трохи не йняли віри.

— Чуєш, Буйний Дню, тільки не клей дурня, — шпарко заговорив Джон Гайне. — Кажи до діла. Ти що, справді з нами хочеш?

Буйний День простяг йому руку.

— Тоді краще б тобі йти зараз спати, — порадив Ілайджа. — Ми вирушаємо о шостій. Чотири години лишається тобі на сон, не так-то й багато.

— Може б, відкласти на день, дати йому спочинути? — запропонував Фін.

Гарнішева гордість збурилась.

— Не вигадуй! — гримнув він. — Вирушаємо, як сказано, о шостій. Коли вас розбудити? О п'ятій? Гаразд, о п'ятій я вас розбуркаю.

— Краще піди поспи хоч трохи, — поважно порадив Ілайджа. — Хіба ж можна так їхати!

Буйний День втомився, безмежно втомився. Навіть його залізне тіло почувало тяжке знесилля. Кожен його м'яз вимагав сну, спочинку, кожний нерв здригався на думку про нову подорож, нове напруження. І розум, чувши той протест тіла, теж повставав. Але глибоко всередині у ньому палав вогонь Життя. Воно гнівно й гордо шепотіло йому, що на нього зведено погляди всіх товаришів, що наспів час подвигу, що це нагода ще раз показати сильним свою силу. Життя знов нашіптувало йому свою давню брехню, а в спілці з ним було ще й віскі з його зухвальством та марнолюбством.

— Ви, може, думаєте, що в мене ще мамине молоко на губах? — зареготав Буйний День. — Та ж я цілих два місяці не пив, не танцював, не бачив живої душі. Ідіть, висипляйтесь. О п'ятій я побуджу вас.

Так він і протанцював цілу ніч у своїх мокрих панчохах, а о п'ятій годині уранці вже грюкав у двері до напарників, вигукуючи голосно давню свою примовку, що дала йому прізвисько:

— Буйний день надворі! Вставайте, ви, ловці щастя з Стюарт-річки! Буйний день, буйний день!

РОЗДІЛ VII

Цей раз їхалося легше. Дорогу вже ліпше було втерто, а не візши пошти, вони й не спішилися. Денні переходи робилось коротші, й на спочинок лишалося більше часу.

За минулу подорож з поштою Буйний День загнав трьох індіян, але тепер його товариші знали, що їм треба дістатись до Стюарту не вимореними, а зі свіжою силою, отже й не дуже поспішали, хоч однаково вони втомлювались. Зате Буйному Дневі ця легша робота була як добрий спочинок.

На Сороковій Милі вони спинились на два дні дати перепочинути собакам, і все ж на Шістдесятій Милі довелося покинути на факторії ввесь Гарнішів запряг. Його собаки ніяк не могли видихати жахливого переходу від Селкірка до Серкл-Сіті, не те що їхній господар. Отож узяли замість них свіжих і подалися далі.

Другої ночі отаборилися серед острівців у гирлі Стюарту. Ввечері Буйний День заговорив про майбутнє місто, де воно буде розташоване. Його товариші тільки сміялися, але він, не зважаючи на них, запаколив цілий лабіринт високих, лісистих острівців.

— А що коли якраз на Стюарті знайдуть багате золото? Тоді ви або урвете щось, або ні. А я напевне урву. Тож, далебі, краще поміркуйте гарненько та приставайте до мене.

Але вони все опинались.

— Ти такий самий мудрагель, як Гарпер і Джо Ледю, — сказав Гайне— Вони