Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

Ще з п’ять хвилин рівного дихання чути не було — надто довго як на Марте, дитини непотривоженої нової Землі. В десять разів більше світла? В сто разів більше? Такого бути не може. Лойз помилявся, геть старий він став, та й було все те дуже давно. Звичайно, Лойза мали за наймудрішого, тут сумніву не викликало. А може, Марте вдасться тепер витягнути з нього таємницю? Він має знати, як знову засвітити світло.

От би засвітились, наприклад, у тітки Зоні білі рурки над столом. А цікаво, чи можна було б випросити у них такі генератори? Чи, може, то надто небезпечно? Чи, мабуть, ті внизу пильно стережуть? І, мабуть, тому Лойз так боїться? Бо страх жив у ньому досі, ще й тепер не минув, Марте це добре помітив. Їхали вони переважно світанками та вечорами стороною від великих доріг, що залишились ще від ТОДІ, а ще Лойз не хотів класти ватри, і вони майже вісім днів жили на холодному харчі з присідельних тайстр, на холодній картоплі і сирій петрушці. Через страх — не інакше. Бувало й Марте відчував страх. Ось як тоді, коли Бріт ледь не захлинулась, і він стрибнув за нею у Траун. Але тоді було якось інакше. Теперішній страх він відчував уперше, і той страх не полишав його, поки він заснув, — це був страх перед невідомим.

Лойз, який відчував страху більше, заснув набагато пізніше. Вперше той страх прокинувся у ньому відтоді, як кочовики та мисливці почали приносити звістки про світло. Сумніву Лойз не мав — то знову були ті самі схибнуті, які за його часу підпалювали міста. (Мюнхен горів майже цілу осінь 90 року, у них в Розенгаймі і вночі було світло, як удень.) Ті, схибнуті, валили старі будинки тракторами і бульдозерами, грабували крамниці і вивозили геть усе, що не було прикріплене і приварене. Передусім метал. Вони діяли за якимось ПЛАНОМ, і від них можна було всього сподіватись, тож слід було берегтися. Знав, що мусить проїхати і з’ясувати, де є джерело цього світла. З ним хотіли їхати ще з десяток чи півтора одноплемінників, він усіх налякав і взяв тільки Марте. Довелося знову мислити політично. «Політика, — пробурмотів він з гірким усміхом і прицмокнув об дуплавий зуб. — Зовнішня політика». Раптом він уявив собі обличчя Моніки, посіріле, аж біле, волосся пасмами, повіки заплющені, вклали між свічками у домовину. Він збагнув навіть чому: щось відійшло безповоротно, тепер, як і тоді. Може, слід було змовчати, може, навіть явити в обманному вигляді. Над ним чулось форкання коней, і нарешті втома його покривлених їздою кісток притупила тривожні думки і душевний біль. Він заснув.

II

Із «Маґналій» Еґіда:

На Дунаї є вузина, названа Штруден, і крізь неї, відновивши свою природну суть[6], вода знову тече зелена й стрімка. Там я, Еґід, спинився і почислив бунчуки раті: вкупі було сімсот і сорок їх, які йшли під князями Імре і Марте, вельми узброєні в луки, стріли, мечі і легкі щити. І здригнеться серце безбожних, коли вони почують про наближення такого походу!

У місцині, що зветься Ваха, досягли комонники виноградних гір, які платили данину градові гніву. Вони витяли лози, поскидали купою біля паль і запалили нафтою — зухвале багатство бассаунців мало бути стерте із пам’яті уцілілих. Багато люду з лементом тікало перед конями; інші ж, передусім многая люду із навколишніх лісів, із мисливих валанд[7], малих селищ, приходили і раділи через прихід комонників. Мені, Еґідові, оповідали вони про неситий торговий дух у граді, як град клав мости через ріку, і як він приходив з усіляким оруддям, котре робив у своїх робітнях: борони і плуги, сікачі і виноградні ножі, голки і все таке інше; як міняли це все за дуже добру ціну для себе самих і за зовсім погану для простого люду із околів. Міняли передусім за мед, хутра, віск, забитий і живий товар. Чотири рисячі шкури мали б бути, як правили вони, міною за одні хороші граблі, вгодованого бугая міняли за копу голок, десять фунтових натовпів воску за один ніж. А де бассаунці чули про добре залізо чи інший метал, то їхали туди і відбирали силою. Та люд із околів, так вони мені повідали, добре усе ховав.

— Розмерці чи рознемці, якось так вони себе назвали, — сказав кремезний велет у польовому однострої з десантним автоматом НАТО бельгійського виробництва через плече. — Не вміють як слід рота розтулити. Чисті тобі селюхи темні.

— Дякую, Ґерте, за цінне спостереження, — озвався Шеф, зберігаючи незворушний вираз обличчя.

Він дивився на кремезного велета й очікував. Ґерт почервонів, стиснув губи, відсалютував по-військовому й вийшов. Шеф співчутливо зиркнув йому вслід, потім відкинувся на спинку кабінетного крісла і склав під носом докупи пальці рук. Еполети на його плечах настовбурчились.

Літня венгерка (цісарсько-королівський полк лейб-гусарів) походила із костюмерної нижньобаварського театру для оперети «Віденська кров». Шефовий кабінет, колись призначений для князя-єпископа, прикрашений уже посірілими та почорнілими кам’яними мушлями і карнизами, був роботи Мадлера, майстра доби рококо. Сіра залізна шафа з англійською ширмою походила з контори архітектора на скотному ринку.

А панна Піччен, керівник єдиного між Північним полюсом та Середземним морем і (ймовірно) далеко поза цими теренами функціонуючого секретаріату, походила з колишніх працівників Баварського радіомовлення, громадського закладу, який ТОДІ давав хліб і відчуття власної значущості сотням єв піччен.

— Цього слід було сподіватися, — зауважив Шеф. — Шкодую, але він не усвідомлює, що це означає. Піччі, заводимо нову папку. Гриф ЗП, тобто ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА. Занесіть також у журнал — офіційно, але так, щоб ясно прочитувалась історична значимість цієї події, — історія, власне, починається зараз, розумієте? Ви, звичайно, розумієте. І принесіть мені з папки ЗОВНІШНЯ ІНФОРМАЦІЯ досьє РОЗЕНГАЙМ.

— Слухаюсь, Шефе, — і бриніла в цих словах беззастережна лояльність.

Єва Піччен

Найжахливіше вона, по суті справи, проґавила, бо всі вихідні просиділа в невеличкій квартирі, слухала через навушники бездоганні записи Бетховена і Моцарта і при цьому розмірковувала, проблема перед нею стояла проста, одначе істотна: слід їй виходити заміж за Ернста Боллінкса чи ні? (Він ще не пропонував їй руки і серця, та всі симптоми свідчим про те, що міг би й запропонувати.) Отож можуть виникнути деякі проблеми. По-перше, її честолюбні нахили напевно призведуть до колізій. По-друге, вона накидала оком і на шефа, — доктора Венцля, керівника відділу відео. По-третє, і це було найвагоміше, Боллінкс був анахронізмом. Хто 1981