Читати книгу - "Маґнат"

Се для мене було як грім з ясного неба, і я пролепетав:

— А чи не противно се буде моїй православній вірі?

Пан Миколай почервонів як рак і, видно, хотів сказати щось гостре, однак опанував себе і відповів:

— Се велика честь для шляхтича-християнина. Як міг пан таке навіть помислити? Якщо давній шляхетський звичай викликає в пана сумнів… (АК: Цей звичай прийшов до Речі Посполитої разом із сарматизмом. Дехто називає його римським звичаєм, але це радше еклектичне поєднання різних жалобних обрядів.)

Ноги в мене не чули підлоги. Не знаю, що на мене найшло, але раптом мені стало дуже шкода себе, і я заплакав від страху, що можу втратити єдину соломинку, яку мені простягають. Коли я підняв очі, то побачив, що повіки у пана Гербурта сіпаються. Він підійшов до мене, обняв і сказав:

— Досить, досить. Я бачу, що пан чоловік непростий, але мій дорогий брат теж хотів би цього.

І я кивнув погоджуючись.

VIII

Опинившись за брамою Добромильського замку, я пішов, куди мене несли ноги. Найменше бажав, аби хтось заговорив до мене. Досить розмов на нині. Серце скував холод, і воно тріпалось, як риба без повітря в замерзлому ставку. Навіть риба потребує дрібки повітря. Не знаю, що зі мною діялось тоді, тепер не згадаю. Знаю, що ніхто мене не спиняв, я йшов через ринок, тихий будний день, де продавали для щоденних потреб яйця, рибу, овочі довкола помосту з ганебним стовпом, що часом ставав плахою, а часом з нього виголошували ухвали магістрату, котрі залежали від волі когось із панів Гербуртів. Ті тримались за Добромиль більше, ніж за Фельштин, і було чого. (АК: Тримались за сіль, що була тоді стратегічним продуктом і давала великий прибуток. А Фельштин (нині Скелівка) був те, що називає шляхта, осідком роду Гербуртів у землі Перемиській. Там був замок, костел, що зберігся донині. Добре, що покійний Борис Возницький свого часу вивіз зі зруйнованого костелу надгробки і портрети Гербуртів. Зараз вони в Олеському замку. До речі, Олеськ теж колись належав Гербуртам, щоправда, коротко.) Усе оберталось довкола Добромиля та його трьох гір, і хто потрапляв у се коло, то не міг з нього вирватися. Покійного ясновельможного змусили міряти сім миль довкола Добромиля, і хто-хто, а він добре знав, що таке Добромиль. (АК: Зиґмунт III після півторарічного ув’язнення заборонив Яну Щасному ще два роки покидати Добромиль в радіусі 7 миль під страхом смерті, і він не порушив заборони, хоча якби почався інший рокош чи підвернулась варта уваги авантюра, не думаю, щоб Гербурт втримався від спокуси. Бо позірна законослухняність не заважала нашому Геркулесу посилати гінців і вести політичні перемовини навіть ті два роки. Недаремно він народився під знаком Водолія — вмів просочуватись, як вода в усі щілини.)

А я прагнув покинути місто якнайшвидше, і бачив у кінці дороги Боневичі, замочок, а в ньому свою кімнатину — лігво для переляканого звіра, котрий знає, що завтра його знайдуть мисливці, але то буде ЗАВТРА. Тому ноги несли мене просто туди, і я їм довіряв більше, ніж своїй голові. Боявся, що я — вже не я, розум не підкорявся мені, дрібна дрож стрясала тіло. Витоптану жалобним поїздом дорогу я пройшов і не зоглянувся. Досить того, що вона привела мене в осиротілий двір Гербуртів. Слуги вклонились мені, тобто одежі, що мав я на собі, нижче, ніж звичайно, наче знали, ким мене призначили у Низькому замку. Кращі з них, певно, залишаться служити живим Гербуртам, а лінюхи та неслухи шукатимуть собі інших господарів.

Я ступив на ґанок і обернувся, перш ніж увійти на безлюдне подвір’я, де так несподівано знайшла мене Фортуна. І саме розуміння цього повернуло мене до тями. Дім був інший. Двері до кабінету були й далі зачинені, а з-під дверей зали тягнув холод, певно, провітрювали. Я увійшов туди й побачив, що чорні запинала зірвано зі стін, дзиґаря і великого люстра. Певно, забрали до Низького замку, який треба прибрати в жалобу, бо саме туди з’їжджатиметься панство з усієї Корони, аби пошанувати востаннє ясновельможного Яна Щасного Гербурта, старосту мостиського і вишенського. А сюди приїдуть менш значні гості.

Люстро наче мене чекало, виблискуючи коштовною темною рамою з вирізьбленими пухкими личками херувимів. Я став перед ним, щоб почути, що воно мені скаже. І воно заговорило: ти справді схожий на ясновельможного статурою, віком, одежею, але тільки й усього. Чоловік стає схожим на іншого, коли рухається, всміхається, як той, навіть коли очі в одного сиві, а в іншого карі.

Я здвигнув лівим плечем, як се робив ясновельможний, виказуючи невдоволення, але від того не став ближчим до Яна Щасного. Душу холодило неприємне відчуття, наче мені треба покинути власну домівку задля іншої. Власне, так воно й було. Я надто близько тримав се біля серця з причини своєї натури, не такої, як у інших. Мабуть, тому й не зачепився у житті за щось тривке і на схилі віку опинився сам-один в чужому краї. Йов хоч лишився на попелищі, таки діждався ласки Божої, а я… Втім, і до мене виявили милосердя. Ще тільки нивка засіяна, хтозна, що на ній виросте, бо сіяно по снігу.

Я й не помітив, що вже не сам, і здригнувся, почувши голос:

— Ґратулюю, пане Северине! Чув я, що випала вам честь…

Мені стало ніяково, що застали мене перед люстром, як панну, та ще й секретар покійного Гербурта. Він зазирав мені у вічі: молодий, в’їдливий, як оса.

— Гадаю, се буде вершина в житті вашмосьці, то треба повправлятися, аби потім не нарікали, що «парсуна» не вдалася.

Дивно, але мене не зачепили його слова, може, тому, що був я надто схвильований від несподіваної новини. І відповів поважно молодику:

— Так, се велика честь для мене. Тішуся, що можу прислужитися пам’яті дорогого небіжчика.

— Я колись грав у виставі, як вчився у Кракові. Знаєте, яка роль мені випала? Феміди. Мав я