Читати книгу - "Ностальгiя"

— Мені немає в чому зізнаватися.

— Я був у жеку, там ніхто не давав такої довідки. — Він кинув свій головний козир. — Підписи фіктивні. Ви розумієте? Фік-тив-ні! Чи ви хочете сказати, що цю фільчину грамоту я сам нашкрябав?

— Не знаю, звідки вона взялася, — стояв на своєму Микола.

І раптом щось обірвалося йому всередині: Софія?.. Як, навіщо?.. Дурниця якась.

— Скільки квадратів у її батька?

— Яких квадратів?

— Питаю про площу квартири, — роздратовано пояснив слідчий.

— Не знаю. Бачив, що три манюні кімнатки, а площею не цікавився. Він у «хрущовці» живе, на Сирці.

Софія… Тоді усе робилось галопом, вона поспішала і щось наплутала. Але факт є фактом. Стаття… Суд. Ні, це якийсь чорний сон.

— Хіба не ви відносили довідку?

— Не я… Тобто… не пам’ятаю… це було… давно.

Микола відчув, що від його відповіді залежатиме багато, і розгубився зовсім. Мовчав, хоч знав, що мовчанкою тут не відбудешся. Але що мав казати? Що я тут не винен, викликайте мою дружину, забирайте її від немовляти й допитуйте, судіть її за всіма статтями, а мене не чіпайте, біжіть ще до професора Христича, розпитайте, бо сам він сюди не прийде, та й удома не розбере, хто це прийшов по його душу. Так?

Втім, слідчий, загнавши Миколу в глухий кут, добившись свого, ще раз переконавшись у своїй професійній кмітливості, враз подобрішав.

Микола ще не помітив переміни у його настрої і, коли той потягся до телефону, подумав: зараз викличе варту. Але ні, слідчий повівся ще несподіваніше — він зняв слухавку і поклав на стіл, потім став безладно прокручувати номерний диск, показуючи цим, що їх можуть підслуховувати.

— Я хочу тобі допомогти, — раптом перейшов він на «ти». — Ти сказав, що родом з Полісся, я теж поліщук. Так що ми земляки, але справа не в цьому…

Сонце вже повернулось, не било прямо у вікно, і Микола побачив, що це ще молодий хлопчина, світлоокий і не такий рудий, як здавався у сонячних підпалинах, а швидше за все русявий, справді схожий на поліщука, котрий, далебі, вибравшись із глухого села й закінчивши юридичний, трохи набрався пихи.

— Справа не в цьому, — повторив він, прокручуючи номерний диск. — Просто я теж психолог («Чому теж?») і не бачу в тобі злочинця. Ти… як би це краще сказати… Ну, трохи не такий… Не пам’ятаєш навіть, коли одружився. А якщо не знаєш, що в тебе робиться в паспорті, що там написано, то, ясна річ, міг не звернути уваги й на довідку. Звісно, якщо заповнював її не ти сам. Думаю, що не ти.

Він зробив паузу, чекаючи Миколиного підтвердження його версії, але той мовчав, і слідчий провадив далі:

— Зараз я мушу взяти з тебе письмове пояснення, скласти протокол і рухати справу за всіма законами юриспруденції. Але не хочу псувати тобі життя і тому порушу закон. Ти можеш багато втратити через якусь анонімку.

— На мене написали анонімку?

— Так, але факти, на жаль, підтвердилися. І ти мусиш повестись розумно. Поговори з ким треба, порадься удома. Зараз ти не готовий дати вірогідне пояснення, яке б тебе виправдовувало. А варіанти можна знайти. Довідку міг підробити, наприклад, батько дружини.

— Кость Гнатович? Та ви що? Професор…

— Професорське звання — це ще не алібі, — спокійно мовив слідчий. — Я сам недавно вів справу одного професора, котрий брав хабарі за вступ до інституту.

— Христич — святий чоловік.

— Вірю. І мені паспортистка у жеку сказала, в якому він стані. Тому професорові Христичу ні так, ні так ніщо не загрожує, — натякав він прозоро. — Справу можна буде прикрити.

— Ні, це неможливо.

— Подумай. Є варіанти. Добре подумай і приходь до мене післязавтра о п’ятій. Повістки я не виписуватиму. Все, — сказав він, узяв зі столу слухавку, поклав на апарат, і той відразу ж задзвонив.

Микола ще й тоді не сказав Софії, куди його викликали, а про довідку спитав прямо:

— Де ти її взяла?

— А що? — І з її лиця було видно: щось знає.

— Цікавились…

— Документи давно в архіві.

— Де ти взяла ту довідку, питаю?

Софія відразу у сльози.

— А що я мала робити? Прибігаю в жек, така рада, а Нелька мені відро води на голову… Це все вона.

— Яка Нелька?

— Подружка моя, ще в школі разом училися. Тепер вона паспортисткою в жеку.

— Ну?

— Прибігаю, так і так, кажу, а Нелька дивиться на мене як на дурненьку. Хто ж вам, каже, дасть квартиру, якщо у вас із татом сорок два метри. Я витріщилася на неї, нічого не тямлю. Тоді Нелька й пояснює, що, мовляв, є ж норми, якщо площа дозволяє, то чоловік мусить прописуватися до дружини. Я їй і те, і се, і що татові належить двадцять метрів на кабінет як ученому, а вона сміється, це, каже, все до одного місця. Довідку, каже, я тобі зараз дам, випишу хоч сто штук, але квартири вам не бачити, так і знай. То що ж нам, питаю, цілий вік по чужих кутках тинятися, якщо мій чоловік такий чесний, не хоче чужого? Тиняйтеся, каже Нелька, хіба мені що? Не одні ви тиняєтесь. Стою я, кліпаю, але що робити? Виписуй, кажу, а там побачимо. Що буде, те й буде. І ще не вірю тим її дурним законам. Оформила Нелька довідку, сама ж і підписи позбирала швиденько, і свій поставила, я вже зібралась іти, а вона: «Стій», — каже. І, виглянувши за двері, чи ніхто не слухає, шепоче: «Я, — каже, — можу дати тобі чистенький бланк зі штампом, а ти вже подумай, що з ним робити. Тільки ж нікому, ну, та я не боюся, ніхто не доведе, що це я дала, ці бланки скрізь однакові. А коли переїдеш у нову хату, то скажеш спасибі мені, ну…» — Софія зам’ялася, забула, як це там точно Нелька сказала.

— І ти взяла чистий бланк? — уже про все