Читати книгу - "Рожеві сиропи"

Від таких дивних відчуттів, пробуджених чудернацьким сном, Ніні Кирилівні стало значно легше, вона більш спокійно переживала пропажу Сьомчика, а після обіду навіть подивилася телевізор. Проте під вечір на неї з новою хвилею наскочили туга та відчай. Ніна Кирилівна знову бігала квартирою, перемила всі сковорідки та каструлі, випрала і брудне, і чисте, і щойно куплене. Врешті, знесилена душевними муками, вона заснула прямісінько у кріслі, чого не робила, певно, з дитинства.

Ніні Кирилівні на цей раз нічого не снилося, але вранці, чистячи зуби і згадуючи свого коханого Сьомчика, вона вдруге спіткнулася о нові спогади. На цей раз Семен Кирилович — старий Семен Кирилович — якимсь дивним чином був присутній у неї на весіллі і подарував дуже дорогий італійський сервіз на дванадцять персон. Такий сервіз вона колись бачила в комісійному магазині, хороший сервіз, багатий, на такий у них з молодим Сьомою грошей ніколи не вистачило б.

Ніна Кирилівна зайшла до вітальні й ахнула. У серванті стояв той самий сервіз.

— Не може бути! — скрикнула Ніна Кирилівна, протерла долонями очі та навіщось перехрестилася, але сервіз не щез. У сервізі не вистачало однієї чашечки, і пам'ять Ніни Кирилівни знову заворушилася — цю чашечку Сьом-чик розбив на хрестинах молодшенького Родіка.

— Не може бути! — знову скрикнула Ніна Кирилівна і сіла на підлогу — стало недобре.

Вона знову обдзвонила всіх знайомих, питала у них, чи пам'ятає хтось італійський сервіз у них вдома. Виявилося, що сервіз пам'ятали майже всі. Ну звичайно — гордість сім'ї, італійський сервіз, старовинний, трофейний, ще домусолінський, Кирило Семенович подарував, друг сім'ї, свята людина.

— Як-як? Кирило Семенович? — перепитала Ніна Кирилівна.

— Кирило Семенович. До речі, куди він подівся? Чи не помер? Уже, певно, старенький.

— Старенький, — відчужено мовила Ніна Кирилівна, і новий спогад змусив її швиденько розпрощатися зі знайомими.

Вона ніколи! Ніколи не зраджувала своєму Сьомику! Ніколи! І цього не може бути. Господи, я божеволію, подумала Ніна Кирилівна. Не може бути! Я, молода, красива, зраджую своєму Сьомику з Кирилом Семеновичем. Усе нові й нові спогади народжувала пам'ять Ніни Кирилівни.

Вона зателефонувала Родіку.

— Родік, я ніколи тобі про це не говорила, але ти мусиш знати…

— Що знати?

— Пам'ятаєш Кирила Семеновича?

— Ну звичайно, пам'ятаю! Важко забути людину, яка подарувала тобі квартиру.

— Квартиру???

- І я досі ношу той годинник, який він мені з Австрії привіз…

— Годинник? — перепитала Ніна Кирилівна. — Ах, справді, годинник. Не важливо, Родіку. Я хотіла тобі сказати, що Кирило Семенович твій батько. Це сталося випадково, ми були необережні…

— Як — мій батько? Як — випадково?

— Він твій батько, синок. А випадково… Знаєш, іноді пристрасть притуплює раціональне, синок.

— Яка пристрасть, ма? Та я ж копія свого батька, тобто свого, твого чоловіка! Що ти вигадуєш?

— Я не вигадую… — тихо промовила Ніна Кирилівна й поклала слухавку.

Вирішила зателефонувати Паші.

— Паша, здається зі мною щось відбувається…

— Ma, тобі погано? Давай я приїду. Може, діду звякнути? У нього є знайомі, світила. Це у тебе нерви. До речі, ти в міліцію ще не ходила?

— Не ходила, — відповіла Ніна Кирилівна. — І не піду.

— Що, батько знайшовся? — зрадів Паша.

— Здається, знайшовся. Не приїжджай. Я сама. Сама…

Ніна Кирилівна розпрощалася з сином і пішла на кухню готувати другу порцію кави. В такі секунди ясний розум їй не завадить. П'ючи каву, Ніна Кирилівна перебирала завали пам'яті, які накопичились за останні тридцять років. Тисячі нових фактів її життя, що ніколи раніше не згадувалися, спливали на поверхню. Образ Сьоми змішувався з образом Кирила Семеновича, перепліталися та ліпилися в один історичний пелех — сімейні дати, розмови, випадки. Спочатку Ніна Кирилівна грішним ділом подумала, що її мозок грає з нею у небезпечну гру, що це вже від старості, перехідний вік жінки, гормони, але, час від часу телефонуючи знайомим та звіряючи свої спогади з їхніми, вона все більше впевнювалася, що тут справа набагато складніша, ніж звичайна шизофренія, і Ніна Кирилівна, вдягнувши шубку, аби не забити плече, пішла вибивати двері до кабінету чоловіка. Ключ від свого кабінету Семен Кирилович завжди тримав при собі. Це була його приватна територія, на яку Ніна Кирилівна ніколи не зарилася. Семен Кирилович сам прибирав у кімнаті та поливав квіти на підвіконні. Навіть вікна мив. Сам.

Замок у дверях був лише таким собі символом приватної території — з другої спроби фанера навколо замка тріснула, і двері відлетіли, ледь не пошкодивши шафу с книжками.

На столику під увімкненою лампою лежало кілька підручників з квантової механіки, посібник з хімії та науково-популярна брошура «Прискорити атоми в домашніх умовах». На підлозі валялися порожні колбочки та желатинові капсули, під стінкою, на тумбочці, де зазвичай лежали креслення та журнали, був встановлений невеличкий токарний верстат, але придивившись уважніше, Ніна Кирилівна зрозуміла, що це ніякий не токарний верстат, а… вона навіть не могла придумати відповідну назву для цього агрегату.

Ніна Кирилівна шукала записку або знак, який Семен Кирилович міг би залишити, але нічого. Взагалі. І тоді нещасна жінка рішуче відмовилась розуміти бодай щось.

— Сьома, Сьома, — важко зітхнула вона, — що ж ти за людина така. Я так мріяла, що ми зустрінемо старість разом, побачимо народження правнуків, купимо будиночок на Київському морі, я б заварювала тобі ромашкові чаї, ти б висаджував полуничку… Сьома…

І тільки Ніна Кирилівна зібралася залитися гіркими сльозами, як квартиру наповнив насичений щебет солов'я. Підправивши зачіску, Ніна Кирилівна пішла відчиняти двері. На сходовому майданчику стояла молоденька безлика медсестра. Вона трималася за інвалідний візок, у якому сидів висохлий беззубий дід зі старечою пігментацією на лисині та вологими сяючими очима. Дід був вкритий дюжиною ковдр, під якими ледь помітно тремтіли його руки.

— Дякую, Надюшо, почекай на вулиці, - шепеляво мовив дід.

Надюша покірно схилила голову та, не дочекавшись ліфта, задріботала східцями вниз.

Ніна Кирилівна, нічого не розуміючи, хотіла попросити роз'яснень, але, вловивши певні деталі у зовнішності діда, ахнула.

— Кирилка! Кирилка? — здивувалася Ніна Кирилівна. — Сьома?

Хаос думок та відчуттів підкосив ноги жінки, і вона сіла на низенький коридорний трельяж.

Кирилка, натиснувши важілець, в'їхав