Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

У тих «раденіях» мужчини називалися «бугаї», а жінки — «боґородіци»! Між іншим, цікаво згадати, що «Остромирове Євангеліє» — цей найдорожчий всім православним рукопис св. Письма — випадково знайшов урядовець в «ґардєробє» (серед спідниць) Єкатєріни II.

В. Ключєвскій пише: «Цар Алєсксєй у Велику П’ятницю на службі Божій в катедральному соборі лаяв патріярха Нікона голосно нецензурною вуличною лайкою (а в тому він був справжнім майстром). Взагалі, Алексей завжди поводився в церкві, як у себе в хаті; ходив по церкві, поправляв священиків, а якщо ті помилилися в службі, лаяв їх голосно на всю церкву брудною лайкою (матюком! — П. Ш.). І це діялося в переповненому вірними храмі, і не було ніяких протестів патріярха. Цар Іван IV Лютий одягав сам і наказував 300 «апрічнікам» (теперішні НКВДисти. — П. Ш.) одягати чернецькі ряси; називав себе їхнім ігуменом, і вони йшли молитися до церкви. По молитві їхали до в’язниці і катували в’язнів. Імена скатованих на смерть Іван записував до «синодиків» (поминальниць) і розсилав по монастирях для поминок. У деяких «синодиках» число жертв доходило до 4000 «упокоєнних хрістіан мужескава, женскава і дєтскава чіна, імена коіх Ти Сам, Ґоспаді, вєсі». Іван IV власною рукою вбив ігумена Московського монастиря Корнілія і наказав на його надгробнику написати: «Паслал его Земной Царь Царю Небесному». А чернець Іосіф Валакаламський писав цареві: «Панєже власть царская ат Боґа ісходіт, царь боґападобний єсть».

Про Петра І В. Ключєвскій пише: «Своїм пияцьким орґіям Пьотр надав форму сталої установи під іменем «Сумасброднейший, Всєшутєйший і Всєп’янєйший Сабор» (найбожевільніший, найблазніший, найп’яніший). Головував на тому «соборі» найбільший пияк (сенатор Н. Зотов) з титулом «Всєшумєйший, Всєшутєйший Патріарх Масковскій і всея Яузи». При нім був конклав з 12 «кардиналів» — найбільших пияків і ненажер, з великою кількістю «єпископів» та інших «духовніков», яких названо такими іменами, що їх ніяка цензура в світі не дозволить друкувати. Пьотр в тім «соборі» мав титул «протодіакона». Він сам уклав статут того «собору» з найменшими дрібницями і правилами, як «висвячувати» на різні ступені тої пияцької ієрархії. До того «собору» належали також «всєшутєйшиє матєрі — іґумєнші та архієрєйші». Першою заповіддю було напиватися щоденно і ніколи не йти спати тверезим. Та «братія» одягала церковні ризи і робила «богослужіння», с. т. співали сороміцькі та блюзнірські «молитви», проголошували анатему на «єрєтікоф» — непияків і т. п. Коротко, то була найдикіша, найогидніша і найблюзнірніша пародія служби Божої і священства. На великі церковні свята той «собор» з 200 людей на кількадесятьох санях гонили, як навіжені, по столиці цілу ніч на чолі зі своїм «патріархам» (в повному патріяршому облачінню зі жезлом і митрою, а решта — в єпископських та священицьких ризах), скаженно свистячи та співаючи порнографні (сороміцькі) пісні. Вони робили і пародію свячення; заїздили «святити» до домів московської аристократії, яка мусила напувати їх і платити за «свячення». Святкуючи Ніштадтський мир 1721 р., Пьотр наказав дати — в присутності всього царського двору — блазенський шлюб у Троїцькому катедральному соборі «патріарху всєп’янєйшева сабора» І. Батурлінові із вдовою попереднього «патріарха» Н. Зотова. Жодного протесту чи осудження з боку московської церковної гієрархії не було. Лише малорос митрополит Стефан Яворський не витримав і в своїй проповіді в присутності сенаторів гостро осудив Пєтра» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історії»).

В тому, що не було протестів Московської Церкви, нема нічого дивного, бо ж ще в 1689 р. московський патріярх Іоакім писав цареві: «Аз, Ґосударь, нє знаю нє старие вєри, не новие, но што вєлят начяльніці, то і ґатов тваріть і слушать іх ва всьом» (див. «Матеріяли з історії разколу»). Та і як би московські єрархи могли протестувати, коли «на Петрових прийняттях гвардійці носили у великих ведрах «сівуху» (горілку), а старшини ґвардії пильнували, щоб ніхто не ухилився випити за здоров’я царя. Лише попів не треба було приневолювати: вони охоче пили і заїдали редькою та цибулею, засмерджуючи все навкілля. Чужинці дивувалися, що найп’янішими в тих орґіях були саме духовні особи» (за В. Ключєвскім).

Про те, якими християнами були московські єпископи, оповідає літопис XV ст.: (переклад) «Багато людей постраждало від нього (єпископа Фьодора. — П. Ш.) по тюрмах і позбулися свого маєтку, інші мусили працювати на нього, як запродані раби; інші зазнали заслання і грабунку всього, що мали, і не тільки світські люди, але й ченці, ігумени, священики. Безсердечний цей мучитель одним голови втинав, іншим бороди обтинав (тоді для Москвина це було гірше за смерть. — П. Ш.), іншим очі випалював, язик вирізував, а інших розпинав на стіні і мучив без милосердя, бажаючи відібрати їхні маєтки, бо на маєтки неситий був, «як пекло». Це робив єпископ.

«Патріярх Нікон наказав катувати єпископа Павла Коломенського так, що той збожеволів. Свого духовника Нікон наказав бити два роки, поки той не сконав. У Воскресенському монастирі Нікон наказував бити монахів безмилосердно батогами та пекти вогнем, від чого багато ченців померло» («Повєстваваніє», т. VI). Той же Нікон якось поблагословив німців, взявши їх за москвинів. Довідавшись про помилку, він страшенно розлютився і вимагав, щоб німці надалі носили якусь відзнаку, щоб не змішувати їх з москвинами. Московська церковна влада забороняла споживати харчі, привезені з–за кордону, поки їх не пересвятять у церкві. Московська Церква перехрещувала навіть православну, вже охрещену православною Церквою (грецькою) Зою Палеолог, коли Іван III брав шлюб з нею в 1472 р. (перехрестили з Зої на Софію).

Про те, які вчені теологи були на Московському Патріяршому престолі, оповідають «Матеріали по історіі раскола». Читаємо там: «Іоакім ґраматє начал учітса, а до таво нє знал он пісанія, разве азбуке; ні церкві, ні чіна церковнава, панєжє чєлавєк служилий (він до 35 літ був військовий. — П. Ш.) і жил в ґлухой дєрєвнє і зайцев лавіл, а в церквє в рєдкій Вєлік день бивал». Не вмів читати–писати, до церкви ходив раз на рік і став патріярхом.

Очевидячки, священики не могли бути більш освічені за своїх єпископів. Московський архиепископ Геннадій пише: «Приведуть до мене мужика, щоб я висвятив його на священика. Даю йому читати Апостола, а він ледве–ледве по складах слово вимовить; даю Псалтир — ще гірше.