Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » В країні дрімучих трав 📚 - Українською

Читати книгу - "В країні дрімучих трав"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В країні дрімучих трав" автора Володимир Григорович Брагін. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 86
Перейти на сторінку:
одяг знайшли.

Одного разу, проходячи через кухню, я побачила, що Дуняша розпалює якимось папірцем тріски для самовара. Мені впав у вічі знайомий почерк… Я вихопила, погасила, розгладила зіжмаканий обгорілий папір. Так, то був почерк Сергія Сергійовича. Легковажна Дуняша не змогла до ладу розповісти, де і як вона взяла папірця.

Поліна Олександрівна підійшла до дубової різьбленої шафки з підйомними шторками, зібраними й складеними з добре відполірованих планочок — свідчення неквапливої думки столярів дев’ятнадцятого століття — і почала щось шукати.

— Я шукаю, все шукаю, — приказувала вона, — і все ніяк не знайду. Де ж вона, де ця записка?.. Ах, ось вона!

Обережно й дбайливо поклала вона на стіл оксамитову папку, розгорнула її:

— Читайте!

На обгорілому, папері я прочитав ось що:

“Вельмишановна Поліно Олександрівно! На якийсь час мушу виїхати. Прошу Вас, засвічуйте вечорами лампу з рефлектором у моїй лабораторії……………………. читайте…………………. Дарвіна і Фабра…………………………………………

Той же самий почерк: на всіх записках в лабораторії, на аркушиках, прочитаних під мікроскопом, і на обгорілому побляклому папірці.

І, чим уважніше я вдивлявся в розрізнені слова, тим дужче оволодівало мною тривожне почуття, тяжкий неспокій. Ці окремі слова, що ледве вціліли від вогню, такі покинуті й самотні, наблизили мене до долі тієї незнайомої людини, яка колись вклала в них стільки надій. Що з нею трапилось? “На якийсь час мушу виїхати…” Може, він і не втопився?

— Я зробила так, як писав мені брат: перебралася до будиночка, де жив і звідки пішов Сергій Сергійович, — сказала Поліна Олександрівна і з великою гіркотою вела далі: — Тоді, давно, відразу ж після зникнення Думчева, сюди приходили люди, дивилися, дивувалися. І я помічала стільки недовірливих посмішок, стільки іронічних поглядів! Та я не звертала на те уваги. Нікому не дозволяла бодай доторкнутись ні до одної речі в його домі. Але, певно, один з цікавих відвідувачів був лихим жартівником.

У провінціальному гумористичному журналі цей випадок було описано як курйоз і навіть з карикатурою. Ось у мене зберігся цей журнальчик. Правда ж, у нього така легка назва — “Метелик”, а як тяжко він образив мене. Ось, ось, читайте на сімнадцятій сторінці…

“У зв’язку з триваючими розмовами, — прочитав я в пожовклому гумористичному журнальчику, — про таємниче зникнення жителя міста Ченська лікаря Думчева наш журнал не зупинився перед видатками й послав у це місто свого кореспондента пана Петрушина, який люб’язно подав редакції вірогідне художнє оповідання про цю подію у вигляді драматичної п’єси в чотирьох картинах.

Картина І. На одній з вулиць Ченська. Неділя. Полудень. Дзвонять дзвони. Двері церкви розчинено навстіж. Під’їздять фаетони, дрожки, коляски. А за ресори колясок чіпляються босоногі дітлахи. І коли візник сполохує їх батогом, вони біжать поряд з колесами й гукають:

— Жениться! Лікар-бабка сьогодні жениться!

Картина II. Дім нареченого. Вбігає сусідка. Кричить до служниці лікаря:

— Арсеніївно! Швидше! Швидше! Півчі в церкву вже пішли! А жених твій уже готовий?

Арсеніївна стукає в двері:

— Сергію Сергійовичу, час! Скоро вінчання! Ось візьміть накрохмалену сорочку.

Двері відчиняються, з-за дверей висовується лікарева рука взяти сорочку. Двері рвучко зачиняються.

Незабаром Арсеніївна знову стукає в двері:

— Чи не бажаєте, Сергію Сергійовичу, випити склянку чаю й покуштувати мого слойоного пирога перед вінчанням? Бо ж цілісінький день — ані ріски в роті.

— Мабуть, покуштую! — каже лікар, підійшовши до дверей. І знову з-за дверей висовується рука й бере підноса зі склянкою чаю та пирогом.

— Сергію Сергійовичу! Боярин прибув по вас!

Двері зачиняються.

— Час, Сергію Сергійовичу! — кричить боярин.

— Пробачте! Не можу вам відчинити двері — я ще не одягнувся. Зараз! Зараз!

Боярин трохи жде, потім знову стукає:

— Швидше!

— Іду! — чути з-за дверей.

Картина III. В домі нареченої. В підвінечному вбранні сидить наречена. Чекає. Ніхто по неї не приїздить. Вона вигукує:

— Нічого не розумію! Нічого не розумію!

Картина IV. Знову в домі нареченого. Стукають у двері. Відповіді немає. Відчиняють двері. В кімнаті нікого немає! На столі, на підлозі в мальовничому безладді валяються весільний фрак… накрохмалений комірець… сорочка… краватка… штани… черевики…

— Лікарю, лікарю! Де ви?

Дивляться під стіл, відмикають шафи, навіть у відчинене вікно визирають. Але під вікном весь час стоять цікаві.

Вони гукають:

— Сюди не дивись! З вікна ніхто не вистрибував.

— Лікарю! Де ви? Де ви? Мовчання.

— Стратився! Ну ніби стратився чоловік! — сплескує руками стара Арсеніївна. — Дні й ночі працював, працював, витрачався, витрачався — і витратився!

Сусідки й кумасі її підтримують.

— Страчений чоловік!”

Я прочитав цього безглуздого фейлетона — породження нудьги, неробства й озлоблення давноминулих часів. На обличчі Булай, коли вона брала з моїх рук журнальчик, відбивався такий відчай, ніби все навколо неї руйнувалося. Певно, бувають образи-рани, які надто довго ниють.

Я заговорив:

— Чи вартий пустопорожній лихий жарт, написаний за похмурих старих часів, чи вартий він того, щоб живі почуття й думки застигли на ньому, як це трапилося з діккенсівською героїнею, яка сама в хвилину розпачу назавжди зупинила свій годинник в їдальні — “зупинила годинник свого життя”?..

Не знаю, чи то мої слова допомогли старій жінці відсунути від себе образу, чи то до цього спричинились її душевні переживання-ті переживання, які ні на мить не залишають людину і, безперестанку мінячись різними відтінками, змінюючись, штовхають думки й почуття до надії, до впевненості, що її жде попереду щось радісне, — але стара жінка глянула на записку ясним, просвітленим поглядом:

— Ах, якби вам, Григорію Олександровичу, пощастило розгадати зміст цієї записки! Відгадати тепер, через багато-багато років, зробити те; чого ніхто досі не зміг. Тут написано: “Читайте… Дарвіна і Фабра…” Я прочитала Дарвіна і всього Фабра. Але всі сотні й тисячі сторінок, що я їх читала і перечитувала, не відновили для мене тих кількох слів, які було знищено сірником під час розпалювання самовара. Або ось: “Засвічуйте мою лампу з рефлектором”… Ви бачили — біля самісінького вікна лабораторії, яке виходить на захід, на дерев’яній підставці стоїть дзеркало. Воно запнуто тканиною. Колись вона була біла. Поряд стоїть лампа з рефлектором. Рефлектор спрямовано на дзеркало. Вечорами я відчиняла вікно, засвічувала лампу і спрямовувала рефлектор на цю білу тканину. Так літо й минуло. Настали дні осені, холодні й сльотаві. Почало рано темніти. Грюкали віконниці. Я зачинила вікна, забила віконниці в башточці-лабораторії.

— Але я не помітив, Поліно Олександрівно, не розгледів при свічці в лабораторії ні лампи з рефлектором, ні білої тканини, напнутої на дзеркало. Чи не можна відчинити віконниці?

Двері до кімнати, де ми сиділи, прочинились,

1 ... 16 17 18 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В країні дрімучих трав», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В країні дрімучих трав"