Читати книгу - "Муссоліні"

Хоч як парадоксально, але властива такій позиції презирливість до італійців багато в чому збігається зі звинуваченнями, які в приватних розмовах закидав і сам Муссоліні проти недоліків італійського характеру, проти народу, любов і шанування до якого він проголошував офіційно, але яким у глибині душі нехтував – адже розсада антиіталійськості, яку пестила газета «La Voce» Преццоліні, виявилася недаремною – і на якого особ­ливо не зважав. У своєму «Щоденнику» Чіано залишив численні свідоцтва випадів дуче проти італійців: «порода овець», уражена «вічним ментальним ледарством», населення, відзначене «демографічним занепадом [...] схильністю до пияцтва [...] та легковажністю»52. Безумовно, гострота цих випадів пояснюється невдалим ходом воєнних дій, і все ж таки вони свідчать про перебіг думок і культурне підґрунтя дуче, сліди яких ведуть до першого повоєнного періоду, коли тема відродження італійського роду через випробування війною та відновлення нації під керівництвом фашизму, що ледь народжувався, становили осердя муссолінівського націоналізму. Як ми бачимо, зовсім невипадково за роки режиму однією з найбільших турбот диктатора, якій судилося згодом перетворитися на справжню нав’язливу ідею, стала необхідність морального, психологічного, ба навіть расового відродження мешканців півострова шляхом жертовності, дисципліни та війни. І це призводить до парадоксу, адже досліди та тлумачення, зроблені в так званій антиіталійській манері, вимальовують Муссоліні взірцем низькопробної та патологічної італійськості, не враховуючи того факту, що і він, своєю чергою, вважався антиіталійцем, навіть гірше – ворогом типового буття та традиційного укладу італійців. 

Звинувачення в антиіталійськості лунали в контексті історичних оцінок, зосереджених на образі Муссоліні-антиіталійця, на відміну від позиції антифашистської літератури, що спиралася на стереотип «італійського архетипу» (згідно з Гобетті). Як приклад, можна навести свідчення Джузеппе Преццоліні та Курціо Малапарте (саме вони – і зовсім невипадково – є головними дійовими особами авангардистського сезону, хоча й у різних іпостасях).

Щодо першого, то він у 1924 році створив влучний біографічний профіль дуче, в якому багато уваги приділяється саме проблемі взаємовідносин між Муссоліні та італійцями. В своєму тексті флорентійський письменник робить наголос на існуванні двох протилежних образів Муссоліні, які дають яскраве уявлення про два цілковито різних образи Італії та її мешканців: 

У певному сенсі Муссоліні – це досконалий класичний типаж італійця. Його римська голова, поведінка людини доби Середньовіччя або Відродження – все це дуже в пригоді [...]. 

У певному сенсі він – справжній італієць, сильний італієць, кондотьєр [...]. Це дуже по-італійські – використовувати народні гуляння, церемонії, паради, увесь цей сценічний реквізит, що здатен вразити будь-який народ (у кожного свій спосіб маскування) і символом чого в сучасній Італії була раніше червона сорочка Гарібальді53. 

Але, додає Преццоліні:

Ця сторона Муссоліні контрастує з іншою: тою, що належить сучасності. Муссоліні – це людина швидкості, механіки, капіталізму, він керує автомобілем, літає на аероплані, телеграфує Ермініо Спалла з побажаннями перемоги, включає спорт до свого робочого розкладу54. 

І все ж таки, на думку біографа, саме ця сучасна сторона дуче протиставляє його італійцям і країні, не звиклій передусім до ритмів сучасної промислової цивілізації, хворій на риторику та класицизм:

…Наша країна розвивається із затримкою порівняно з великими іноземними капіталістичними утвореннями. У нас час – це не гроші. Комфорт не має значення. Ідеалом досі вважається паразитарна посада. Крихка суспільна свідомість. Слабка воля до самоорганізації. Відчуття персональної жертовності сильніше, ніж, скажімо, в англійців або французів, – якщо порівнювати, скільки цієї жертовності потребується для досягнення однакового рівня благ навіть за докладання однакових зусиль. Родина замість держави, і часто родина позиціонує себе перед державою як паразитарна організація55.

На думку Преццоліні, Муссоліні є антиіталійцем, «італієць проти італійців»56. Останні

хотіли б зрання залишатись якомога довше в ліжку, теревенити в кав’ярнях, шукати місце в переліку публічних посад, набрати зайве кіло після розкішної вечері. А тут заважає хлист Муссоліні; гостро коле жало Муссоліні; підштовхує воля Муссоліні; і в глибині душі кожна реформа заважає, кожен податок є тягарем, кожен внесок – витрата, кожне прискорення призводить до вереску гальм. Скільки ж ворожих дій учинив Муссоліні проти італійців57.

Тему стосунків між італійцями та Муссоліні розглядав також Малапарте у праці «Europa vivente» (1923), зробивши амбітну для свого часу спробу вибудувати справжню доктрину фашизму (письменник тоді ще підписувався власним ім’ям: Курт Зуккерт). У контексті історичного аналізу та політичної теорії цей твір становить зворотну перспективу гобеттівської інтерпретації, хоч автор де в чому погоджується з Гобетті: щодо етично-історичних передумов ролі меншин, критичного судження про історичне минуле італійців та ідеї певної «унікальності» історії Італії. Визначаючи фактори, що вплинули на історію Італії останніх століть і сприяли занепаду національних звичаїв, Малапарте називає ті ж самі чинники, які, на думку Гобетті, посприяли аномальності історичного розвитку країни через невідчуття їхніх наслідків (хіба що в межах міноритарних інтелектуальних і політичних груп): Реформація, критичний дух лібералізму, модернізм, революційна ідея на базі просвітництва, романтичний індивідуалізм. Для Малапарте історична заслуга фашизму полягає в тому, що він відреагував на руйнівний вплив цих факторів і завдяки рішучості меншин, що вийшли з окопів Першої світової, підживив антиреформаторський, антимодерністський, класичний, догматичний, антиєвропейський, антипросвітницький, «варварський» дух, притаманний італійській, латинській і католицькій традиції, який і відрізняє Італію від решти європейських національних реалій. Фашистська революція була здійснена меншістю італійців проти більшості своїх співвітчизників, «здатних відмовитися від величі, аби не страждати».

Цей чудовий і ледачий народ дозволив би зробити із собою будь-що, аби не опинитися віч-на-віч із відчаєм, аби не довелося страждати, битися руками, зубами, кігтями, ризикувати всім заради ідеї [...] народженої навіть не в джерелах його давньоісторичного егоїзму, яку і на хліб не намастиш, з якою не заспіваєш, не вип’єш, не посперечаєшся.

Велич? Краще зручна пересічність. Слава? Краще мирна необізнаність. Італія? Краще бути просто перуджійцем, катанійцем, родом