Читати книгу - "Дочка Медічі"

— Королівський шлюб! — кричить Шарлотта. Служники, які згортають та пакують мої речі, завмирають, дивлячись на нас.

— Тихіше, мені не дозволено говорити про це публічно.

— Чому ні? Якщо на те воля королеви, це неодмінно станеться.

Мушу визнати, я відчуваю те ж саме. Воля матері — неабияка сила, і хоч би якою скромною я не була, я знаю, що моя зовнішність та інші переваги роблять мене привабливою кандидатурою для шлюбу.

— Отже, я буду єдиною з усіх нас, хто залишився без чоловіка,— Шарлотта сумнішає.

У березні Генрієтта вийшла заміж за Луї де Гонзага, принца Мантуанського.

Вона не виявляє особливої прихильності до цього дворянина. Але він — один із державних секретарів Карла, він не має сивої бороди, тож, зрештою, вона вирішила, що такий вибір є прийнятним.

— Це недовго триватиме, я впевнена. Жодна жінка вашої вроди не може залишатися незаміжньою, якщо сама цього не хоче,— відповідаю я, сподіваючись заспокоїти її. Мені це вдається. Вона усміхається.

— Я воліла би побратися до мого тринадцятиріччя, як, здається, станеться з вами. Пообіцяйте, що я нестиму вашу мантію під час весільної меси. Може, церемонія відбудеться в Іспанії? Це було би надто жорстоко. Окрім мого власного весілля, я насолоджуватимусь вашим понад усе на світі,— вона міцно мене обіймає.

Поки вона стискає мене в обіймах так, що мені важко дихати, заходять моя сестра Клод і баронеса де Рец. Обидві сяють від щастя.

— А ось і ще одна наречена! — вигукує Шарлотта, відпускаючи мене.

Моя гувернантка заручена з Альбером де Гонді, колишнім наставником Карла, який здобув милість як короля, так і королеви. Його щойно призначили першим камер-юнкером, але Генрієтта наполягає, що жодні титули не зітруть такої темної плями, як його походження, адже він — син флорентійського торговця.

— Вітаю! — вигукує Клод, обіймаючи мене.— Здається, що з трьох сестер дві призначені Іспанії, але мені не дуже прикро, адже зі мною залишається мій любий герцог Лотаринзький.

— І ваша чудова дитина! — кажу я, цілуючи її. У моїх думках постає образ мого пухкенького рум’яного племінника, хрестини якого відбулися на початку нашої подорожі. Як же я хочу народити гарненьке немовля! — Розкажіть мені все про принца! Її величність нічого не сказала... навіть як його звуть.

Його звуть дон Карлос. Йому майже двадцять. Кажуть, він високий на зріст. Кажуть, батько дуже цінує його. Коли три роки тому з ним трапилося лихо й усі думали, що він помре, Філіп благав Бога про диво й обіцяв зробити диво на знак подяки, якщо небеса врятують хлопця.

Мої нові сукні вже готові. Сьогодні я вдягну першу. Вона чорна. Як запевняє мати, саме цей колір до смаку іспанцям. Не надто вдалий вибір для нинішньої погоди. Надворі страшенна спека. З цієї причини в’їзд королеви Іспанії до Байонни відбудеться ввечері. Попри те, що сонце зайшло за обрій, я відчуваю, що спітніла під сорочкою. Я трохи хитаюся, стоячи біля їх величності в оточенні яскраво вбраних придворних і сотні людей зі смолоскипами. Відсутність рівноваги чи знервованість? Хоча ми вчора бачилися з моєю сестрою Єлизаветою (спокійно зустріли її у місті Сен-Жан-де-Люз і насолоджувалися вечерею у родинному колі, неначе ми звичайна родина, яка не володіє багатьма коронами), я маю підстави нервувати. Сьогодні я вперше зустрінуся з майбутнім чоловіком.

Мій любий Генріх має доручення супроводжувати нашу сестру до Байонни. Вони ідуть пліч-о-пліч. Спішившись, він допомагає їй зійти з оздобленого коштовностями сідла. Коли вони стоять поруч, упадає в очі, що це брат і сестра. Єлизавета має білосніжну шкіру, на щоках квітне ніжний рум’янець, а очі темні. Вона чарівна. Усі так кажуть, і я в захваті від думки, що мене вважають вродливішою за неї. Чи одразу це помітить іспанський принц? Я знаю, що бути пихатою — гріх, але хіба ж погано бажати, аби майбутній чоловік вважав мене вродливою?

Генріх веде Єлизавету, слідом за якою ідуть двоє чоловіків. Перший старий. Очевидно, другий — дон Карлос. Як мені й казали, він високий на зріст. Я хотіла би відзначити, що він гарний (як мені теж обіцяли), але щось порушує пропорції в його обличчі. Його підборіддя якось дивно випинається вперед. Так, певно, це й створює дисгармонію. Насправді виглядає не так уже й погано. Він має гарний ніс і стрункі литки — я досить чітко бачу їх, коли він уклоняється. Я намагаюсь перехопити його погляд, але складається враження, що я йому не цікава; на моїх братів та матір він майже не дивиться. Його погляд частіше спрямований у бік Єлизавети.

Мати усміхається дону Карлосу, але, здається, виявляє більшу цікавість до другого чоловіка, якого представили як герцога Д’Альбу. Вона простягає йому руку для поцілунку.

— Ваша милосте, ми раді вас бачити. Нам відомо, як вас поважає наш син, його величність король Філіп.

Вона розмовляє привітно, але кожен французький придворний розуміє: її аж ніяк не тішить, що замість Філіпа перед нею стоїть Альба, і, якщо герцог не ідіот, він теж це розуміє.

— Ваша величносте,— вельми стримано мовить він,— я маю честь відповідати за безпеку королеви Іспанії і радий сприяти вашій зустрічі з любою донькою.

Він представляє нового іспанського посла, а я знову звертаю увагу на дона Карлоса. Важко не помітити, що його вбрання, хоч і не бідне, не йде у жодне порівняння з пишним вбранням моїх братів. Загальна неохайність нагадує мені мого кузена, принца Наваррського, мого кузена, якому разом з іншими братами по вірі заборонено бути присутнім на прохання короля Іспанії. Дон Карлос постійно смикає головою в різні боки. Я дивуюсь: чи він втомився і ледве змушує себе триматися на ногах.

Мати запланувала розкішну вечерю — один