Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Прибутні люди 📚 - Українською

Читати книгу - "Прибутні люди"

208
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прибутні люди" автора Василь Іванович Захарченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 99
Перейти на сторінку:
такі надьожні. Не вирвалася б!

Перегодом дядько Тарас питає:

— А що, хлопці, у вас там, за Дніпром, теж дощів нема?

— Нема, чоловіче. За всю оце весну й не капнуло.

— Що ж воно буде? Земля, як попіл, Нe доводь, Господи, засуха, пропадемо ж.

— Може й до голоду дійти. І так ледве-ледве дотягуємо від урожаю до урожаю. Чого тільки в той хліб не мішаєш —і висівки, і картоплю, і горох, і кукурудзу, і липу товчемо, і того ж уволю не вистачає.

— Усе життя, вважайте, їмо той хліб пополам із слізьми.

Н-да! Хіба ж не питає з того світу Ленін, значить, нашого цього, рябого: «Йосипе, що то там у тебе все гупа, грім чи ступа?» А цей йому й відказує: «А хіба тобі чуть?» Той з того світу: «Та чуть». А рябий, значить, і каже: «Та то наші колгоспники липу товчуть».

Отакої! Ха-ха-ха.

— Ну й склало ж. Під саме дихало!

— Ага, гупа. Грім чи ступа? Аж на той світ, значить, уже прогупало. Нічого, хай послуха, яке він щастя нам зробив.

— Та гупаємо так, що, мабуть, і печінки всім покійникам повідбивали вже.

— Ой, хлопці, добалакаєтеся ви, що прийдуть і хату мою втоплять у Росі, а нас усіх гамузом скрутять і за решотку, — сказав дід Йосип. — Бо давно, брат, сказано, та тільки ніде ще не записано: дуже мудрі в тюрмі сидять, сильні в землі лежать, а дурні сіють гречку та гречаники їдять.

— Ми, хазяїне, й на гречаники згодні, з нашим розумом…

Тільки ж не доводь Господи, засуха. Ось і у вашої дочки шестеро та без батька. Повне-повнісіньке гніздо пташенят, і всі ж такі ще, що тільки поклади їм до рота. І в мене п’ятеро бігає, і шосте вже оце затіяли з моєю.

— Та ви бідові. У вас як кутя, так і нове дитя.

— А хай живуть, відповіла гаряча цигарка. — Більше ж народу буде.

Поруч роз’ятрюється ще одна цигарка, відказує:

— Більше то й більше, та тільки скоро вже не хватить для всіх ні ступ, ні липи.

Поблимують у темряві цигарки, мовчать. Думають. І швидко згорають від думання.

До двору заходить дядькова Тарасова найменша Валентина в якомусь легенькому світлому платтячку, боса, вітається й каже строгенько:

— Я по вас, тату.

— А що трапилося? — дивується дядько, по голосу чути — йому прикро, що переривають таку солодку бесіду. — Що там, дочко?

— Ви наче не знаєте, що? — струшує дівчина довгою русявою косою. — Додому пора. Пізно вже, мама турбуються.

— Куди-и ж пізно, — заперечує дядько й показує на Василька. — Он ще й діти не лягали.

— Так Василько дома, а нам ще он на гору поночі плуганитися, — говорить Валентина. Вона старша за Василька, їй уже чотирнадцять років, і з такими, як він, не водить компанію, хоч і тримається з ним лагідно, як родичка.

Дядько слинить пальці, задушує вогник недокурка, поволеньки зводиться головою під зорі:

— От біда, тільки ж розбалакався з людьми. Ну, прощавайте.

— Ходіть здорові, Тарасе.

Зникають у темноті, й чути ще аж із-за садка, як дядько невдоволено бубонить, і йому щось відповідає скоромовкою Валентина.

— А чи не пора вже й нам простягатися, хлопці? Повечеряли, то оце й розпрямитися саме час, — говорить хтось із гурту.

— Справді пора. Завтра ж удосвіта вирушати.

«Ух, та Валентина! Перебила балачку, — сердиться Василько. — Ще б слухати й слухати…»

Доблимують цигарки перед сном. Дядьки заходять у хату, де вже постелено їм правенької соломи. Шелестять, влягаються покотом.

— Чи ж купимо завтра? — питає хтось.

Купимо. Після повіді їх навезуть, аби тільки вибирав.

— Я того року о цій порі купив. Ох і свиняка ж виросла, як стіл.

— Якщо не перебірливе на корми вдасться, то чого ж, виросте.

- Та трощило, я вам кажу, все підряд, як машина.

Хтось шепотів молитву на ніч. Потроху змовкало в хаті.

А вранці, як повставали малі, не було вже нікого. Тільки зім’ята солома ще лежала на долівці від лежанки до самого столу. Мати збирала її на ряднину й виносила надвір. Підметуть у хаті й аж до наступної середи. А там нові дядьки з Полтавської сторони надтягнуть. І знову Василько тертиметься коло них, і знову поринатиме в їхні балачки-роздуми та все про одне й те ж, що доки ж воно отако буде в світі, оце пекло колгоспне, і чи таки ж урветься колись терпець людям? Бо вже он не за горами той час, коли каміння й те заволає…

8

Ішла Оляна надвечори з роботи. Весь день волочила колгоспну ріллю. Боліли руки й ноги, ломило, аж пекло спину. А ще ж треба було й дома город копати. Захід обклало хмарками, і сонце, що сідало в них, вичервонило їх, і вони так і жахтіли вогняними мичками, осяявши півнеба, Рось і всю долину. «Може, на дощ таки збереться?» — подумалось. Рілля на полі пересохла, груда, мов камінюччя, хоч іди з молотком і розбивай, борона підплигує, тіль не перевернеться. Курява од борони така, що за день наїсишся тієї землі, й уві сні тріщить потім на зубах. І на дорозі вже натерто пилюки по кісточки, ступаєш наче в теплу воду.

Підходила до мосту, коли побачила дома за ворітьми тичбу мужиків. Серце так і підскочило під саме горло:

1 ... 16 17 18 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прибутні люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прибутні люди"