Читати книгу - "Спокутий гріх"

Ноги не слухалися. Перед очима все пливло. Свідомість відмовлялася сприймати дійсність. Емілія почувалася наче десь у кривому задзеркаллі та ще й накачана якимось психотропним препаратом. Голова зовсім не працювала. Одна лише думка була ясна — діти!!!

Перемагаючи страшний біль у хребті, жінка щосили стисла повіки, потім розплющила очі. Ні, не допомагає. Все двоїться, а то й троїться, крутиться, як на каруселі. Вона не може встояти на ногах.

Дотяглася до задніх дверцят. Спробувала відчинити. Не може. Їх заклинило.

Прислухалася. Плачу не чути.

«Господи! Невже…»

Тримаючись однією рукою за понівечене авто, а другою стискаючи голову, крок за кроком пошкандибала до дверцят з іншого боку.

Вони ще в гіршому стані.

Відчинила передні пасажирські, заглянула… завмерла…

Страшна дійсність потроху начала проникати у її розум.

Діти були повністю затиснуті.

Просунулась всередину. Торкнулася Богданчика — не реагує. Семенчик також не подає ознак життя.

Пульсу нема!

Відчула, як похололо всередині, перехопило дихання. Повітря не вистачало.

Ні! Ні! То просто страшний сон! Зараз вона прокинеться і цей пекельний кошмар щезне, розвіється, як непроглядна ніч. Її дітки заворушаться і засміються. Простягнуть свої маленькі рученятка і обіймуть за шию свою матусю. Вони всі будуть щасливі, як раніше. Ось, вона навіть чує їхні дзвінкі голосочки.

Прислухалася.

Ні.

Зловіща тиша…

Все не так…

Очі жінки неприродно розширилися, все тіло затрусилося, як від лихоманки. Тремтячими руками торкнулася бездиханних тіл своїх синочків.

Все зрозуміла!!!

Всередині страшенно запекло, наче тисячі стріл одночасно безжалісно вп’ялися у серце. Ні дихнути, ні поворухнутися.

Зібрала останні сили.

Ледве виповзла з перевернутої машини.

Ступила два кроки й… упала на розмиту брудну землю. Намертво вчепилася пальцями у своє волосся й голосно застогнала.

Рясний дощ поливав вбиту горем жінку, наче саме небо плакало разом з нею.

Емілія спробувала підвестися, але від морального й фізичного безсилля упала на коліна. Глянула на свої руки: закривавлені, в болоті й волоссі, пасма якого не відчуваючи, повиривала.

— Господи!!! — заломила руки. — Чому Ти покинув мене?!!! Чому відвернувся?!!! За що так караєш?!!! За що-о-о-о?!!! — голосно волала. — Яка має бути вина людини, щоб забрати у неї всіх, кого любила?!!! Мама! Чоловік! Друзі! Діти!!! — била себе в груди. — Всіх, дорогих мені людей, відразу!!! Ти ж грішника любиш!!! Вбивць прощаєш!!! Чим же я так згрішила перед Тобою, що заслужила таку страшну розплату?!!! Як жити далі?!!! Я-а-к?! Все в одну мить втратило сенс! Чому ти не забрав мене?! Чому? — здригалася від ридання.

Раптом замовкла. Якимись безумними очима глянула у бік дороги. Там блиснуло світло фар. Наближається авто, це очевидно. Подивилась на машину, де були її діти.

— Зачекайте хвилинку, — розмазуючи по обличчю бруд і кров, судорожно прошепотіла, наче щось задумала. — Ще хвилинку і все буде добре. Ми знову будемо разом. Я не покину вас, мої хороші. Не покину…

Важко підвелася й, хитаючись, попленталася на проїжджу частину.

Денис Долгаєв і Олег Суворін поверталися з науково-лікарського семінару, присвяченого проблемам пластичної хірургії.

— Треба було ще зачекати, — переживав Долгаєв. — Погода геть нікудишня. Дорога небезпечна. Ти хоч не жени, — попросив Олега, який сьогодні за водія був.

— Куди ще чекати? — огризнувся Суворін. — Уже майже двадцять перша година. Ми й так не знати скільки простояли на узбіччі, вичікуючи, коли перейде гроза. А жену я аж п’ятдесят кілометрів на годину.

— Ой щось мені неспокійно, — не вгавав Денис. — Попереду так пусто, наче всі вимерли.

— Не ний, як баба, — насупився Олег. — Ліпше поспи.

— А я так і зроблю, — сердито буркнув Долгаєв. — Тут краще хочеш, а тебе ще й…

— Чорт! — раптом голосно вилаявся Суворін і щосили нажав на гальмо.

Машина зупинилась майже миттєво. Денис ледь не вилетів через лобове скло.

— Ти збожеволів?! — заревів пасажир. — Я собі заледве шию не скрутив!

— Там людина! — рявкнув Олег. — Я трохи не збив її.

— Де? — викотив налякані очі Долгаєв. Попереду нікого не було.

Але Суворін уже вискочив з машини.

Денис вибіг слідом за ним і побачив на асфальті, перед капотом лежачу, закривавлену жінку. Олег намагався зрозуміти, що з нею, й надати першу допомогу.

— То ти збив її? — вхопився за голову Долгаєв.

— Ні, — впевнено відповів водій. — Сама впала. Але тут щось не так. На її тілі рани. По зіницях спостерігається травма голови, як мінімум, сильний струс мозку. Підозрюю — десь поблизу дтп. Залишися з нею. Жінка поки що непритомна. Піду гляну, що там. Може комусь терміново допомога потрібна.

Суворін пройшов кілька метрів і побачив напіврозвернуту груду залізяччя, що нагадувала дорогу іномарку. Обережно наблизився. Всередині одна людина. Тіло сильно закривавлене. Олег торкнувся шиї постраждалого. Йому вже не допоможеш… Пасажирське місце зовсім зім’яте. Значить жінка не з цього авто.

Обернувся у пошуках іншої машини. Помітив. Далеко на узбіччі. Перевернута. Побіг. Ніякі звуки зсередини не доносяться.

«Два водії, — блиснула думка. — Жінка й чоловік. Один загинув. Другий вижив».

Вже майже розвернувся, аби покинути місце пригоди, як щось затримало його.

Передні дверцята відчинені. Нахилився й посвітив телефонним ліхтариком у салон.

— О, Ісусе! — мимоволі вирвалося. — Діти…

Дотягнувся. Промацав пульс. Немає. Все ясно. У цій смертельній м’ясорубці вижила тільки вона. І це — їхня мати. Тому й вирішила покінчити з життям.

Важко дихаючи, піднявся на ноги. Вхопився за голову. Мить подумав. Тоді набрав номер телефону.

— Ало, поліція? — перемагаючи хвилювання, промовив. — Тут — дорожня пригода