Читати книгу - "Спокутий гріх"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Олег повернувся до свого авто. Емілія досі була непритомна.
— Ну що там? — не витримав Денис.
— Страшне, — почухав потилицю Суворін, важко зітхаючи. — В одній машині труп чоловіка. Вік не скажу. Обличчя дуже пошкоджене. У другій — двоє маленьких дітей. На вигляд не більше двох років. Схожі на близнюків.
— Це її діти? — важко задихав Долгаєв.
— Думаю — так. Вона точно твоя пацієнтка, — натякнув на психологічний стан жінки і спеціалізацію друга.
— Боже, дай їй сили це пережити, — професійно відчуваючи всю серйозність ситуації, важко зітхнув Денис.
* * *— Тимуре, зроби щось, прошу! — кричала у слухавку схвильована Тамара — мати його доньки Діани. — Вона щодня на тому Майдані. Це добром не закінчиться. Як не розумієш! Ти взагалі бачиш, що там робиться? Сьогодні на Інститутській стріляли!!!
— Чого від мене хочеш? — сердився Батурін. — Діана — доросла людина з чіткою громадянською позицією. Як можу забороняти їй…
— Та кому потрібна буде її позиція, коли, не дай Боже, трагедія станеться?! — не дослухала Тамара. — Туди ж повно Беркуту нагнали. Господи!
Тимур промовчав.
Він уже й сам не знаходив собі місця. Зранку не міг додзвонитися ні дочці, ні її другові Максиму, з яким разом Діана ще ввечері пішла до активістів. Ситуація у місті реально вийшла з-під контролю. Боявся за її життя.
— Я знайду нашу дитину, — важко прохрипів у відповідь. — Потерпи.
Тамара відносно заспокоїлася й поклала слухавку.
Батурін перевів погляд на телевізор й від останніх кадрів ухопився за серце.
Раптом його телефон завібрував.
«Денис Долгаєв», — висвітилося на екрані.
— Не до тебе, брате, — скинув вхідний дзвінок.
Та Денис наполягав.
— Я не можу зара… — хотів було швидко пояснити, чому скидує Тимур, але друг перебив.
— Твоя Діана у нас! — закричав Долгаєв. — Поранена. Веземо у лікарню. Олег шитиме. Під’їжджай.
Тимур застовпів.
За мить зібрався. Повідомив Тамару і помчав до лікарні де працював Долгаєв. У ці страшні дні всі медичні заклади намагалися надати хоч якусь допомогу. Винятком не став і медичний центр, у якому працювали Денис з Олегом.
— Де вона?! — мов божевільний кинувся до Суворіна, коли нарешті добрався до медичного закладу.
— Уже в палаті, — серйозно відповів Олег. — Добре, що ми їх знайшли. Травми незначні, крововтрата також. Я все зашив. Слідів не буде. А от хлопець… Кудрявцев, здається…
— Що з ним? — запереживав Батурін.
— Тимуре, — сумно опустив очі лікар.
— Кажи! Не тягни! — не витримав й крикнув той.
— Там граната розірвалася. Максим накрив Діану собою. Йому відірвало руку. Це все, що знаю. Він був непритомним, коли його забирала медична бригада. Чи живий — не знаю.
— Куди повезли? — боляче стиснув руку Суворіну.
— Здається, у військовий шпиталь. Точно не скажу.
— Ясно, — витер піт з чола Тимур. — Веди до Діани.
— Тату, це страшно! — кинулася йому на шию дочка, коли ступив до палати й підійшов до її ліжка. Тамара вже була поруч. — Я в житті такого не бачила, — плачучи, трусилася. — На моїх очах убивали людей! На вулицях лежать трупи: прямо під дверима кав’ярень, куди я безтурботно заходила не раз, на тротуарах, по яких мирно гуляла щодня! Там всюди кров! Поранені з розірваними ногами, руками…
— Заспокойся, — притис дочку до грудей. — Чш-ш, ти у мене сильна, правда?
— П-равда, — схлипуючи, намагалася прийти до себе шокована дівчина.
— Максим! — раптом згадала. — Господи! Де він? Ми були разом! Живий?
— Все, все, — погладив її обличчя Тимур і поцілував у чоло. — Він живий. У шпиталі. Я зараз туди поїду, про все дізнаюся. Якщо потрібна допомога — підключуся. Тільки не переживай, сонечко. Обіцяєш?
— Об-біцяю, — ствердно кивнула головою Діана. — Їдь. Прошу, скоріше, — заблагала.
Тимур вийшов у коридор.
— То ти справді допомагатимеш покидьку, який ледь не вбив нашу дочку? — несподівано почув у спину голос Тамари.
— Ти знаєш більше, ніж я? — підійшов впритул і проштрикнув її гострим колючо-пекучим поглядом. — Чому так кажеш?
— Якби не він — Діани б там не було. Дівчинка ніколи не отримала би цього стресу й ран. Той бовдур покалічив їй обличчя і психіку…
— Він врятував їй життя!!! — на повні груди заревів Тимур.
Тамарі на мить здалося, що у неї на голові аж волосся заворушилося. Ехо від його крику розійшлося далеко по коридорах. Із деяких палат визирали хворі.
— Можливо, ціною свого, — гнівно процідив їй прямо в обличчя.
На тому повернувся й побіг східцями до виходу.
Тамара важко проковтнула комок, що застряг у горлі, й повернулася у палату доньки.
У шпиталі ніде було яблуку впасти. Деяких поранених оглядали прямо у коридорі. Операційні забиті.
— Кого ви шукаєте? — раптом почув голос лікаря Тимур.
— Хлопця, — хвилюючись, пояснив Батурін. — Максима Кудрявцева. Здається, у нього відірвана рука.
— Зачекайте, — попросив і щезнув за дверима.
— Є такий, — за кілька хвилин повернувся й підтвердив медик. — Зараз в операційній. Онде його батьки, — показав на дві постаті, що обнялися біля вікна. Чоловік заспокоював жінку. Вона весь час утирала мокре від сліз обличчя.
Тимур попрямував у їхній бік, але, не дійшовши кілька кроків, зупинився.
Не міг знайти потрібних слів, щоб звернутися. Хто-зна, як ці люди відреагують, коли почують, що їх син став калікою, рятуючи якусь дівчину?
— У вас також хтось із рідних поранений? — помітила його мати Кудрявцева.
— Моя дочка в іншій лікарні, — наче прокинувся Батурін. — Вона разом з Максимом була, коли…
— Вона жива? — запереживали за дівчину, мов за рідну, добродушні люди.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокутий гріх», після закриття браузера.