Читати книгу - "Спокутий гріх"

— Жива, — перемагаючи хвилювання, з полегшенням відповів Тимур. — І, дякуючи вашому синові, майже не ушкоджена. Максим урятував мою дівчинку від смерті, закривши собою. Я приїхав, щоб допомогти і… подякувати за його вчинок, — відчув, що цих банальних слів якось не вистачає.

— На його місці так вчинив би кожен, — важко промовив батько. — Нехай Господь збереже йому життя.

— Амінь, — прошепотіла мати, утираючи сльози.

— Я можу бути корисним? — запереживав Тимур. — Може якісь ліки, чи…

— Тут усе є, — заперечно похитав головою Кудрявцев старший. — Ми вже цікавилися. Аби лише молодий організм витримав.

— Ви заїдьте до церкви, — раптом попросила жінка. — Дайте на молитву й поставте свічку за здоров’я нашого хлопчика.

— Добре, — зітхнувши, опустив голову Батурін. — Тримайтеся. А… ось, — зненацька згадав. — Мій номер телефону, — простяг клаптик паперу. — Якщо терміново у чомусь буде потреба — не соромтеся. Телефонуйте в будь-який час доби. Для вас — я завжди на зв’язку.

Тяжкими, стомленими кроками вийшов Тимур зі шпиталю. Сів за кермо. Батьки Максима вразили його добротою і щирістю. Прекрасні люди виховали прекрасного сина.

На мить уявив на місці згорьованої матері Тамару. Вона б ніколи не простила людям, які стали причиною каліцтва її дитини.

Згадав про обіцянку. Дорогою до центру, недалеко на набережній побачив невеликий храм. Вирішив зайти. За своє життя Тимур міг на пальцях однієї руки порахувати, скільки разів переступав церковний поріг.

Увійшовши, злегка розгубився. Всередині якраз ішла вечірня Служба Божа.

Перехрестився.

Став осторонь.

Блаженний спів, запах ладану і воску розслаблювали й налаштовували на якусь особливу хвилю. На серці ставало так спокійно, наче на вулицях міста цвіли каштани, світило сонце й панував мир. Боявся навіть заворушитися, щоб не порушити блаженної миті.

Незчувся, як служба закінчилася. Люди стали розходитися. Дочекався, коли храм опустів і наблизився до свічника.

— Слава Ісусу Христу, — раптом почув чоловічий голос. — Вам допомогти?

Батурін підняв обличчя й прямо перед собою побачив священика, який уже зняв ризи й стояв просто у чорній сутані.

— Добридень, — ніяково відповів. — Так. Хочу замовити молитву за пораненого і запалити свічку за його здоров’я. А ще… моєї доньки.

— Ви рідко буваєте у храмі? — добродушно посміхнувся настоятель.

— Взагалі не буваю, — чесно зізнався.

— Але ж Бог привів вас, — задумано промовив панотець. — Мене звуть отець Никодим. Двері цього храму завжди відчинені. Приходьте у неділю на літургію. Приводьте сім’ю.

— Я не живу з дружиною вже багато років, — продовжив Тимур. Не знав чому, але спілкування з отцем Никодимом приносило задоволення, умиротворяло. Той був молодим священослужителем і розумно відповідав на питання.

— У вас церковний шлюб? Вінчані? — поцікавився духівник, запалюючи свічки.

— Ні, — коротко відповів Тимур.

— Тоді дружини ви не маєте і ніколи не мали, — посміхнувся священик. — Шлюб створив Всевишній Бог, — підняв очі до неба. — До нього можна прийти тільки через таїнство вінчання. Це зобов’язання на все життя.

— Напевно, важко знайти людину, з якою захотілось би зустріти свою старість і навіть смерть? — задумано промовив Тимур. — Я й не уявляю, яка це має бути жінка.

— Не уявляєте, бо ще не зустріли її.

— Мені вже сорок чотири, — хотів заперечити Батурін. Мовляв, якщо в молоді роки не зустрів людину, яка б навіки полонила серце, які шанси зробити це, коли попереду сивина…

Священик почухав рукою борідку, приховуючи широку посмішку.

— Я щось не те сказав? — насторожився Тимур, помітивши реакцію отця Никодима.

— Ні, ні, — не переставав усміхатися духівник. — Просто згадав, у якому віці одружувалися чоловіки в сиву давнину. Ви читали Святе Письмо?

— Не те, щоб… — зніяковів Тимур.

— Ясно, — зітхнув панотець. — Називайте імена, — взявся за ручку.

— Які? — не зрозумів новий прихожанин.

— Дочки, пораненого чоловіка. Ви ж хотіли замовити молитву, — нагадав священик.

— Справді, — почухав лоба Тимур. — Діана, Максим.

— А вас, як звуть? — несподівано запитав духівник.

— Тимур, — здивано відповів. — А навіщо?

— Молитимусь, щоб ви зустріли майбутню дружину і привели її у цей храм взяти шлюб, — серйозно, без натяку на жарт, пояснив. — Сім’я — частинка церкви. Вона міняє все навколо. Світ стає іншим. Людина перероджується. Бо вже немає я і ти. Є одне ціле — ми. Родина — це благодать і найвищий дар від Бога. Це сльози радості, крик новонародженої дитини на ваших руках. Що може бути вище цього? Хіба Господь не подбав про людину?

Тимур відчув, як глибоко зазирнув йому в душу цей молодий священик. Адже давно мріяв навести лад у своєму житті: поставити крапку у відносинах з Норою, нарешті скасувати формальний штамп у паспорті, що називався шлюбом з Тамарою. А якщо ще й кохання… крик власного маляти… То вже, напевно, був би справді дар від Бога. На нього не дуже й сподівався. Він уже роками живе один. Не уявляв, як може пустити у своє життя іншу жінку.

Попрощався зі святим отцем. Вийшов на повітря. Глибоко вдихнув. Провів у храмі трохи більше години, а відчуття, наче щось кардинально змінилося…

Емілія важко розплющила очі.

Вона лежала у лікарні. Була в повній свідомості й байдужості до життя. Днями могла майже незмигно дивитися на білу стелю й не реагувати на присутніх. Єдина людина, до кого ледве повертала голову, була Уляна Мостова — дружина Ігоря.

— Лікарю, це нормально? — переживала Уляна. — Я думала — Емма невтішно ридатиме, їй колотимуть заспокійливі, а тут…

— Не нормально, — задумано відповів Денис Долгаєв.

Після аварії він приходив у міську лікарню і вів пацієнтку, як психолог. Та потім Мостова з чоловіком попіклувалася, щоб Емілію перевели у приватну клініку під особистий нагляд