Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

— Ну, казав, — підозріло подивилася на мене Катька. — Ну і що?

— А те, що ми ось так поговорили, і я пішов. А сьогодні йду до нього і згадав про вчорашнє. І давай себе веселити: це ж я до Бога йду. Ну, смішно це, розумієш? І я спочатку вірив, що Колька мене розігрує: і я йому сам підігрував. А потім я відчув, що це серйозно. Тому що Колька ніколи в житті таких слів не знав, які Бог вживає. Ти ж бачиш, як він доладно говорить? Ну, може твій Колька так говорити? Він же кочегар, згадай!

Катька стояла і... тільки очима кліпала. Видно, я ні в чому її не переконав. Так воно і було.

— У нього біла гарячка, ось що я тобі скажу, — сказала нарешті Катька. — Ти як хочеш, а я піду зараз до твоєї жінки і все розкажу.

— Що ж ти їй розкажеш? — запитав я.

— А те, що Колька себе Богом називає, а ти з ним говориш, як з Богом. І що ви обидва того...

— Дура ти дура, — похитав я головою. — Колька, припустімо, випиває, та й то не смертельно. А я? Скільки я п’ю?

— Це неважливо, — сказала Катька. — Біла гарячка заразна. Все, я йду, не хочу вас слухати.

І вона пішла, грюкнувши дверима.

— От бачиш, — звернувся я до Бога. — Вона зараз наробить ділов, ти її не знаєш. Тобі що — ти Бог, ти дух, а нам з Колькою розхльобувати. Я, припустімо, людина думаюча і малоп’юща, це на мене Катька наговорює. Що у мене біла гарячка — у це мало хто повірить. А що у Кольки — повірять, багато хто: чесне слово. Ось прийдуть зараз лікарі, а ти почнеш з ними говорити голосом Бога — вони ж відразу «все зрозуміють»: вони ж не повірять, що ти Бог.

— Але ти віриш, — сказав Бог.

— Бог, ну я не знаю, чесне слово, — я навіть зітхнув. — А раптом насправді це не ти зовсім, а біла гарячка?

— Але ти ж відчуваєш мене? — сказав Бог. — Ти не можеш не відчувати присутність духу в цій кімнаті.

— Я, звичайно, відчуваю. Відчуваю і вірю: а то як би я з тобою розмовляв. Он Катька не повірила, не відчула — і не зверталася до тебе зовсім, тільки до Кольки. Але... Я не знаю, чесне слово: а раптом ти Колька, ну, не Колька, я не те кажу, раптом є Кольчина свідомість, вона розщепилася, я ж читав, Бог: і ось одна частина особистості вважає себе Колькою, а інша Богом. І зараз я говорю з тією іншою. Коротше... ти тільки зрозумій мене, Бог: а раптом тебе немає?

— Але ти ж відчуваєш абсурдність того, що говориш.

— Ну так, відчуваю, — відповів я. — Тому що я знаю, що я говорю не з Колькою. Я знаю, що ти Бог — я тебе відчуваю, я вірю, що ти не Колька і не шизофренія. Ти є, ти з’явився через Кольку...

— Але ти не віриш знанню, яке присутнє в тобі?

— Так, Бог. Не розумію себе. Я з тобою розмовляю і водночас кажу, що раптом — тебе нема? Раптом це Колька, з подвійною свідомістю, і більше нічого. Чуєш, Коль? Адже це ти, ні? Ну, не муч мене, чуєш? Я розумію, що зараз у тебе друга особистість і ти вважаєш себе Богом, і говориш як Бог: але ти мені тільки дай зрозуміти, що це ти, ну, що ти насправді не Бог, а ти... і все, га?

— Невіра, — сказав Бог.

— Що?

— Невіра — без неї немає віри. Я дав людям спокусу невіри: щоб їх свобода була повною. Щоб віра була набуттям, а не обов’язком. Хто має очі — той побачить. Хто має вуха — той почує.

— Колька, ну перестань ламатися, га? — видав я відчайдушний крик відчаю.

Бог стояв і суворо дивився на мене. І мені стало соромно. Адже я знав, що переді мною Бог. Знав і клеїв дурня. Я побачив, що я перед ним як на долоні. Звичайно, це не Колька: очі світилися таким вогнем, що мені стало байдуже — який ніс на цьому обличчі, який зріст у цього тіла. Я раптом зрозумів, що насправді це тіло з червоним носом і напівлисим тім’ям — ніщо, цілком випадкова оболонка. Крізь неї світився всемогутній і благий дух: так що я впав на коліна і заплакав:

— Боже, прости мене, дурного. Прости за невіру.

— Миттю своєї повної віри ти все спокутував, — сказав Бог. — Ти все зрозумів, все збагнув, в одну мить — і тобі не потрібно доказів. Тепер зберися з духом і покладися на мене. Нічого не бійся, — він помовчав. — Я з тобою.

У цей час я ясно почув шепіт багатьох людей у дверях і знайомий голос з-за спини:

— Ну що я вам говорила, га? А ви ще не хотіли йти. Бачите, до чого вони дійшли?