Читати книгу - "Іван Котляревський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Іван Петрович Котляревський був глибоко обізнаний з культурно-мистецьким життям країни, підтримував тісні зв'язки з багатьма письменниками, журналістами, науковцями. Котляревський завжди мав серйозні наукові інтереси, – так, С. Стеблін-Камінський свідчить: «Знання Котляревського в історії Малоросії і взагалі в усьому, що стосується народного побуту України, були дуже широкі; багато з письменників російських при складанні творів, які стосуються до Малоросійського краю, заводили з ним листування й одержували від нього повні й вірні відомості та пояснення на свої питання». Серед оцих науковців біограф називає історика Д. Бантиша-Каменського. Тут також можна згадати І. Срезневського, В. Пассека. Кажуть також, що Іван Петрович збирав українські народні пісні й мав їх великий запас. Але куди все це поділося – невідомо.
Дмитро Бантиш-Каменський, готуючи до нового видання «Историю Малой России», звернувся з низкою запитань до Котляревського. У листі до Івана Петровича від жовтня 1829 року історик висловлює письменникові щиру подяку за подані цікаві матеріали і знову просить його подати відомості щодо вимови деяких українських слів, весільних звичаїв тощо.
Цікаві відомості про наукові інтереси письменника подав І. Срезневський. Прибувши до Полтави, він поставив собі питання: «Чого я в Полтаві?» І відповів: «Могила (воїнів, які загинули у Полтавській битві 1709 року) і Котляревський, ніщо інше не могло мене привабити». Іван Петрович прийняв гостя дуже привітно: спочатку розмова йшла про історію України – Котляревський, видно, уважно стежив за розробкою матеріалів про минуле України; ще більше оживився письменник, коли перейшли до обговорення народної словесності – він несхвально оцінив підхід до збирання фольклору як моду. Зі смутком говорив Котляревський про недалекоглядність фольклористів, про невміння літераторів користуватися скарбами народної творчості, їх неуважність до цих справжніх мистецьких перлів: «А скарби дедалі більше гинуть, і незабаром ні над чим буде потрудитись: бувало, десятками, сотнями чуєш старовинні пісні, а тепер раз на рік доводиться почути одну. Хай би ці скарби залишились не більше як тим, чим лишились піраміди для Єгипту, все ж таки лишилися б пам'яткою народу, що вартий пам'яті…» Іван Петрович змінився зовсім, коли почув про плани й захоплення Ізмаїла Срезневського: «…Сам говорив майже все по-українському. Погляд його, до того спрямований на мене якось неймовірно, якось холодно, оживився, слова полились рікою, і кілька разів шановний старець відкашлював свій сміх, свої красномовні періоди».
Російський фольклорист І. Снєгирьов, вміщуючи у своєму виданні «Русские в своих пословицах» (1831) українські прислів'я, користувався, крім граматики Павловського, матеріалами, надісланими Іваном Котляревським, про що зазначав у примітці.
Літератор М. Мельгунов під час своєї подорожі Україною збирав відомості про життя й побут тутешнього народу. Крім тих матеріалів, які він збирав сам, йому довелося звернутися за підмогою до знайомих, зокрема до І. П. Котляревського, «відносно мови і звичаїв малоросійських».
Посилання на Котляревського як авторитетного знавця української мови зустрічаємо в поясненні українських слів у Рилєєва (примітки до поеми «Войнаровський») і у Срезневського («Запорожская старина»).
Ці всі дані свідчать, що Іван Петрович Котляревський серйозно вивчав українську народну творчість, студіював мову, етнографію й історію України. Крім того, вони показують нам письменника як людину надзвичайної для свого часу освіченості.
Тут необхідно згадати й про світову реакцію на творчість і саму постать Івана Петровича. Перші друковані відгуки про твори Івана Котляревського за кордоном з'явилися в Чехії. 1814 року чеський славіст Йосеф Добровський у своїй «Слованці» подав відомості про І. Котляревського та його «Енеїду». Писав про І. Котляревського і славетний чеський та словацький філолог Шафарик у своїй «Історії слов'янських мов та літератур» (1826), а в 1833 році в «Журналі чеського музею» з'являється перший переклад твору І. Котляревського (пісня Наталки «Ой мати, мати»). У польській пресі вперше згадано про І. Котляревського 1815 року в статті філолога Бандтке, а переклади творів з'являються тут у 40-х роках XIX ст. Ще за життя поетове ім'я стало відоме в англомовному світі (США та Велика Британія). Популяризувала тут його відома на свій час американська письменниця, що писала під псевдонімом Тальві (справжнє прізвище Тереза Робінсон). Батько Тальві був якийсь час професором Харківського університету, а з ним разом перебувала тут і дочка. Вона перекладала українські народні пісні в роботі «Історичний огляд слов'янських мов», згадала про І. Котляревського та «Енеїду», помилково наділивши поета титулом гетьмана козаків. І чутку про те, що Котляревський був останнім гетьманом України, підхопили потім польські емігранти й повторили в своїй газеті «Північ», що виходила в Парижі. Сама ж Тальві цей казус у наступних виданнях своєї роботи виправила. Вона ж переклала пісню з «Наталки Полтавки» «Віють вітри, віють буйні». Робота Тальві була в 40-х роках XIX ст. перекладена німецькою мовою. У цей же час про І. Котляревського пишуть у Франції, а пізніше його ім'я входить до «Історії світової літератури» Л. Сішлера (1887), К. Кур'єра (1879), Г. Карпелеса (1848) та ін. За ним твердо встановлюється слава класика української літератури.
Ще одна посадаВ останні десять літ життя Котляревський майже не виїжджає з Полтави. У 1827 році йому довелося посісти ще й посаду наглядача богоугодних закладів (так називалися тоді лікувальні заклади, притулки й богадільні). У місті їх було шість: міська лікарня, богадільня для бідних і самотніх людей, будинок для психічнохворих, шпиталь для породіль, будинок інвалідів, контора. Фінансувалися ці заклади, як і решта подібних, дуже скупо, однак пацієнти, завдяки наполегливості й ретельності Івана Петровича, мали все необхідне.
Службове листування за часів керування Котляревським цими закладами показує нам його як оборонця скривджених, як людину, що вела боротьбу за справедливість, проти будь-яких зловживань… Ось він просить поліцмейстера розслідувати справу про знущання жінки «частного пристава» Комаровського над служницею, яка втекла з дому хазяїна, «где проводила… мучительную жизнь». То подає доповідну записку губернаторові про однодворця Зінов'єва, якого доставили в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван Котляревський», після закриття браузера.