Читати книгу - "Цинкові хлопчики"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одні хотіли напитись, інші вижити, треті мріяли про нагороди. Я теж хотів нагороду. У Союзі зустрінуть:
— Ну, що в тебе? Що, старшино, комірчиною завідував?
Прикро за свою довірливість. Замполіти нас переконували в тому, у що самі вірили.
Настанова замполіта перед поверненням додому: про що можна говорити, про що — ні. Про загиблих не можна, тому що ми велика й сильна армія. Про нестатутні відносини не розповідати, тому що ми велика, сильна й морально здорова армія. Фотографії порвати. Плівки знищити. Ми тут не стріляли, не бомбили, не отруювали, не підривали. Ми — велика, сильна і найкраща армія у світі...
На митниці забрали подарунки, які ми везли додому: парфумерію, хустки, годинники.
— Не дозволено, хлопці.
Жодного опису не складали. Просто це був їхній бізнес. Але так пахло зеленим весняним листям... Ішли дівчата в легких сукнях... Промайнула в пам’яті та щезла Свєтка Афошка (прізвища не пам’ятаю — Афошка та й Афошка). Першого ж дня свого приїзду до Кабула вона переспала із солдатом за сто афошок, поки не розібралась. За кілька тижнів брала по три тисячі. Солдатові не по кишені. А Пашка Корчагін де? Справжнє його ім’я Андрій, але називали Пашкою через прізвище.
— Пашко, подивись, які дівчата!
У Пашки-Андрія була дівчина, вона прислала фото свого весілля. Ми чергували коло нього ночами — боялись. Якось уранці він повісив на скелі фото — і розстріляв із кулемета.
— Пашко, подивись, які дівчата!
У потязі наснилось: готуємось до виходу на бойові, Сашко Кривцов запитує:
— Чому в тебе триста п’ятдесят патронів, а не чотириста?
— Тому що в мене медикаменти.
Він помовчав і спитав:
— А ти міг би розстріляти ту афганку?
— Яку?
— Ту, що навела нас на засідку. Пам’ятаєш, четверо загинули?
— Не знаю... Я, напевно, ні. У дитячому садочку й у школі мене дражнили «бабієм»: дівчаток захищав. А ти?
— Мені соромно...
Він не встигає договорити, за що йому соромно, я прокидаюсь.
Удома на мене чекає телеграма від Сашкової мами: «Приїжджай, Сашко загинув».
Я стояв біля його могили:
— Сашко, мені соромно за те, що на випускному іспиті з наукового комунізму я отримав «п’ятірку» за критику буржуазної демократії. Провів порівняльний аналіз. Ти мене розумієш... Ми поїхали до Афгану сліпими... Нині вже говорять, що ця війна — ганьба, а нам нещодавно вручали новенькі значки «Воїн-інтернаціоналіст». Я мовчав... Навіть сказав: «Дякую!» Сашко, ти там, а я тут...
Мені потрібно з ним розмовляти...
Старшина,
санінструктор розвідроти
— Він у мене маленький зростом був. Народився маленький, як дівчинка, вага — два кілограми, зріст тридцять сантиметрів. Боялась на руках тримати...
Притисну до себе:
— Моє ти сонечко...
Нічого не боявся, лише павука. Приходить з вулиці... Ми йому нове пальтечко купили. Це йому виповнилось чотири рочки... Повісила я те пальтечко на вішак і чую з кухні: шльоп-шьоп, шльоп-шьоп... Вибігаю: повний передпокій жаб, вони з кишень його пальтечка вистрибують. Він їх збирає:
— Матусю, ти не бійся. Вони добрі. — І назад до кишені запихає.
— Моє ти сонечко.
Іграшки любив військові. Дарувала йому танка, автомата, пістолета. Начепить на себе і марширує по хаті.
— Я солдат... Я солдат...
— Моє ти сонечко. Пограйся у що-небудь мирне.
— Я — солдат...
Йти до першого класу, не можемо ніде купити костюма, який не приміряємо — він у ньому тоне.
— Моє ти сонечко...
Забрали до армії. Я молила не про те, щоб його не вбили, а щоб не били. Я боялась, що будуть знущатися сильніші хлопці, він же такий маленький. Розповідав, що і туалет зубною щіткою змушують чистити, і труси чужі прати. Я цього боялась. Попросив: «Надішліть усі свої фото: мама, тато, сестричка. Я їду...»
Куди їде — не написав. За два місяці надійшов лист із Афганістану: «Ти, мамо, не плач, наша броня надійна».
— Моє ти сонечко... Наша броня надійна...
Уже додому чекала, йому місяць лишався до закінчення служби. Сорочечки купила, шалик, туфлі. Вони й зараз у шафі. Надягла б у могилку... Сама б його вдягла, але не дозволили домовину розкрити. Подивитись на синочка, торкнутися... Чи знайшли вони йому форму за зростом? У чому він там лежить?
Першим прийшов капітан з військкомату:
— Тримайтеся, мати...
— Де мій син?
— Тут, у Мінську. Зараз привезуть.
Я опустилася на підлогу.
— Моє ти сонечко!!! — Підвелась і накинулась із кулаками на капітана:
— Чому ти живий, а мого сина немає? Ти такий великий, такий сильний. А він маленький... Ти — чоловік, а він — хлопчик. Чому ти живий?!
Привезли домовину, я стукала в домовину:
— Моє ти сонечко! Моє ти сонечко!
А тепер ходжу до нього на могилку. Впаду на камені, обійму:
— Моє ти сонечко...
Мати
Поклав до кишені шматок свої землі — народилось таке почуття в потязі...
У-ух! Війна! Я буду воювати. Були, звичайно, серед нас і боягузи. Один хлопець не пройшов комісії через поганий зір, вискочив радісний: «Пощастило!» За ним ішов інший в черзі, його теж не взяли, він мало не плакав: «Як я повернуся до своєї частини? Мене два тижні хлопці проводжали. Хоч би виразка шлунка була, а то зуби болять». У самих трусах прорвався до генерала: через якісь хворі зуби не беруть, то нехай вирвуть ці два зуби!
У мене з географії в школі була «п’ятірка». Заплющую очі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цинкові хлопчики», після закриття браузера.