Читати книгу - "Полон"

Роки в інтернаті Сухий згадував з особливою ненавистю. Там не надто добре годували, щотижня водили в лазню — це було окреме приниження. З доброго й світлого в спогадах лишилися тільки їхні з пацанами нальоти на нічийні садки. Ці яблуні й груші посадили, мабуть, років п’ятдесят тому. Вони майже виродились, але на верхівках кожного залишалося кілька гілок, що рясно родили кожного року. Сухий з такими ж, як він, розбишаками лазив на ці дерева та збирав урожай. Частина яблук та груш завжди перепадала директорові, щось відносили на кухню, а що лишалося після дерибану — хлопці з’їдали самі. До мавпячої роботи залучали обраних та перевірених. А ще вихователі дозволяли Сухому доглядати за бездомними котами, які щороку приносили приплід на території школи. Він любив кошенят і часто бився з іншими інтернатівськими, захищаючи своїх улюбленців. Кілька разів його намагалися всиновити, одного разу на нього поклали око навіть усиновлювачі з-за океану. Якимось американцям сподобався стрункий хлопчик з густим русявим волоссям та великими волошковими очима. Проте він робив усе, аби знову не потрапити в пекло під назвою «сім’я», і на оглядинах просто заплював жирну тітоньку в потертих штанях й для певності вкусив потенційного татуня за палець. Дикунські звички Сухого вкрай уразили американців, тож вони поїхали в інший дитбудинок, вибирати більш лагідну дитину. А Сухий з гордістю розповідав про власну відвагу та любов до рідної землі, яку не проміняє ні на які закордони.

Дитинство закінчилося, коли йому виповнилося п’ятнадцять і настав час обирати, ким бути далі в житті. Вибір був не дуже великий: маляр-штукатур, шахтар чи ніхто. Сухий не знав, ким хоче бути. Він просто любив тварин і ненавидів людей. Тому що тваринам він був потрібен. Коли Сухий приносив їм недоїдену котлету зі столовки або хліба, коти радісно бігли, лащилися, муркотіли від задоволення. А ось люди завжди шкірилися злобою, що б він не робив. Тому в його світі тварюками були двоногі істоти, що не варті ні жалю, ні любові, а ось тварин він любив щиро та ніжно.

— Слухай, безбожнику, — перервав спогади Сухого Хімік.

— Ой, сам теж не святий, що треба?

— Погуляй трішки, я хочу декого допитати. Пташок своїх погодуй чи ще щось потрібне зроби, — без жодної емоції запропонував Хімік.

— А, так би й сказав одразу, все поняв, не дурак, дурак би не поняв, в мене теж є кого допитати — грайливо проспівав собі під носа Сухий та, взявши автомат, вийшов з кімнати.

Хімік дочекався, доки за Сухим зачиняться двері. Потім швидко поставив старого заіржавленого тазика біля лавки, налив туди відро води і прилаштував чайник на вогонь.

Жінка безпорадно сиділа біля стіни сараю й пильно дивилася на Журналіста. У її очах уже не було жаху, але залишалося нерозуміння всього, що відбувається. Дорослі здорові чоловіки покірно чекали смерті. І ніхто навіть не пробував чинити опір, ніхто не намагався захистити жінок, ніхто не бунтував, не ламав дощок у стінах, не планував утечі. Вона не розуміла, як таке можливо.

— Не підкажете, котра година? — пошепки спитала вона.

Усі мовчали, лише Журналіст посміхнувся:

— Тут немає часу. Навіть важко збагнути — коли день, а коли ніч.

— Скільки ви тут сидите? — наївно поцікавилася в нього Жінка.

Журналіст відповів не відразу. Нервово облизав губи, кілька разів примружився, потім заговорив:

— Давно. Мене взяли, коли ще місто штурмували. Напевно, щось не те зняв. Те, що не можна давати в ефір.

— Як же ви забрели на їхню територію?

— Тоді ця територія ще нашою була. Щось гуркнуло, земля зверху посипалась, я нічого не збагнув. Отямився — вони наді мною стоять: «Привіт, мордяко». Старший їхній переглянув матеріал на камері й каже мені: «Ну, дядьку, ти геть не те назнімав». Як піонер попався. А згодом сюди мовчуна кинули.

Журналіст кивнув у бік Льотчика, вона з цікавістю подивилася на побитого чоловіка.

— Так ви мовчун?

Льотчик повернув голову в її бік. Було видно, що кожен рух тіла дається йому з нестерпним болем. Льотчик кивнув Жінці й відвернувся. Тоді вона навкарачки підповзла ближче до нього й заглянула в очі. Льотчик витримав її погляд і сильніше стиснув губи. Журналіст посміхнувся:

— Та не буде він з вами говорити.

У його словах прозвучав і сарказм, і ненависть, і злоба. Жінка сіла поруч з Льотчиком і витягнула вперед втомлені ноги. Журналіст продовжував посміхатися, але вже беззлобно, навіть сумно.

В кутку заворушився Музикант. Жінка мигцем глянула на нього й пошепки звернулася до Журналіста.

— Як же його сюди занесло?

— Прямо з концерту взяли.

— Концерт? Тут? Це ж самогубство їхати сюди.

Вона ще раз зміряла поглядом Музиканта. Він відчув її погляд і спробував виправдатися:

— Я народитися тут.